Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Мистецтво брехні, Агата Задорожна 📚 - Українською

Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мистецтво брехні" автора Агата Задорожна. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 128
Перейти на сторінку:
Розділ 6. Болото на межі

Я швидким кроком наблизилася до Яроша – той все ще стояв, сановито прихилившись до статуї. Проти власної волі я задивилася на нього; до його стегна притискався меч у піхвах, а просторі рукави сорочки перетискали шкіряні луски обладунків. Він не носив знаків бойового чаклуна, та йому й не потрібно було; кожен, хто його бачив, вже одразу розумів, що він точно не цілитель. 

На його гранатових губах світилася посмішка, надто яскрава для такого похмурого дня, а очі примружилися у задоволеному очікуванні. 

– Ще раз так зробиш – і я тебе вб’ю, – прошипіла я йому в лице, хапаючи за лацкани дублета. Посмішка на його лиці похитнулася, проте не зникла повністю. До його честі, він не став підіймати брови й удавати, що не розуміє моїх слів. 

Натомість він підняв обидві руки в повітря:

– Пробач. Просто хотів перевірити, чи воно працює. 

– Працює. І болить, як Літ. 

Я востаннє глянула Ярошеві в очі перед тим, як відпустити його одяг й відштовхнути його назад. У його лиці щось змінилося – можливо, там навіть з’явилося співчуття, від якого захотілося потрусити його ще раз. Нехай жаліє своїх студентів – це їм нічого не допоможе; я ж не потребую його вдаваного милосердя. 

– Я не хотів, Таво, – сказав він тихіше, ніж раніше. Я не дивилася йому в очі, натомість вивчала краплину дощу, яка через стелю пробилася всередину й тепер повільно сповзала мармуровою колоною вниз.

– Чомусь я тобі не вірю. 

– Тоді мені доведеться докласти зусиль, аби тебе переконати. А прямо зараз… – Ярош нарешті відхилився від Кассандри та переступив з ноги на ногу, майже підстрибуючи на місці. – Пропоную тобі прогулятися. 

Тон його голосу був легкий, як пір’їнка, але щось у його погляді чітко говорило: це не стільки прохання, скільки наказ. Тож я тільки коротко кивнула й першою рушила до дверей. Ярош затримався на якусь мить позаду, а потім я почула його розмірені спокійні кроки. Він наздогнав мене швидше, ніж я очікувала, і галантно притримав двері, поки я вислизнула на вулицю, під дощ. 

 – Кращого часу знайти не міг? – запитала я сварливо, ховаючись під піддашком. Ректор поряд гмикнув і змахнув рукою – й наступної миті над нами обома з’явився прозорий купол, від якого краплини відбивалися з електричним тріском, а потім сповзали вниз прямо на очах. 

Я фиркнула, ступаючи вперед. Дешеві фокуси. 

– Тут є непогана місцина, яку я хотів би тобі показати. Я… відчуваю себе трохи незручно через те, що ти не можеш покинути академію. А з усіма студентами, та й викладачами насправді, усамітнитися тут буває непросто. 

О, усамітнення мені було неабияк потрібне. Всього кілька годин у місці, де на мене не будуть дивитися з усіх можливих куточків, де вікна не будуть такі великі й на видноті… Тоді від нашийника залишилися б одні спогади скоріше, ніж Верес встигнув би сказати “лови втікачку”. 

Ми пройшли кілька хвилин у майже спокійній тиші. Ярош виглядав так, наче щиро насолоджується і мжичкою, і розмитою стежкою, і моєю компанією – а я просто не мала, що йому сказати. 

Від корпусу менталістів ми пішли вліво – у протилежний напрямок від того, яким я йшла сюди вранці. Жодних будівель, жодних ознак, що тут живуть сотні недовчених чаклунів: тільки тоненька стежка у болоті й зарослі полину з обох боків, яким кінця-краю не видно. 

Здалеку я почула крехтіння жаб і кілька свистів цвіркунів. 

– Ми вже майже на місці, – сказав Ярош, підставляючи мені лікоть, щойно стежка стала трохи ширшою, аби ми могли йти поряд, а не вервечкою. Я обережно поклала долоню на його руку й огледілася по сторонах. 

Полинові поля замінили високі дуби, а серед них потемнілим вапняком виділявся високий паркан. 

– Що це? 

Від паркану лилася магія – потужна і не надто приємна на дотик. Вона розсипалася мокрим піском на зубах, і я відчула, як волосся на передпліччях стало дибки. 

– Гордість академії та мій особистий головний біль – кладовище некромантів, – Ярош не сповільнив кроку, навіть коли ми підійшли вже майже впритул до суцільного вапняного паркану. В ньому не було ані хвіртки, ані нормальних воріт – тільки смуга жовтувато-сірого каменю, всього посіченого маленькими дірочками. 

В одну з них прямо на моїх очах залетіла бджола, і з дзижчанням сховалася там. 

– Нам доведеться пройти крізь нього, та хвилюватися не варто: вдень тут цілком безпечно. 

Я не стала питати, чи безпечно тут вночі, бо вже знала відповідь. Ходили чутки, що поповнювали це кладовище студентами, які не могли впоратися з трупами на ньому ж. Звісно, я у ці дурниці не вірила, але могла зрозуміти містян: іноді з-за академічної стіни чулися такі страшні звуки, що увірувати можна було у що завгодно. 

Ярош приклав долоню до стіни й прошепотів:

– Смерть – лиш початок. 

Стіна почала розпливатися прямо в мене на очах; по ній пішли брижі, як на неспокійній воді, а наступної миті ми вже стояли перед проходом, захищеним тільки напівпрочиненими низькими дверцятами. 

– Скільки пафосу, – пробурмотіла я собі під носа, ступаючи на кладовище вслід за Ярошем. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 11 12 13 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мистецтво брехні, Агата Задорожна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"