Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Платити? Я вже заплатила Вестові.

— То за перевезення. А якщо бажаєш спати в тому гамаку, — це за додаткову плату, — підморгнув той. Низький голос ніби заокруглював закінчення слів. Хлопець намагався приховати акцент, та я розчула. Він народився не на Звуженні. — І Вест наказав мені за цим простежити. — Рука сягнула мого обличчя.

— Щоб додати до мого рахунку? — Я закусила розпухлу губу. — Пречудово.

— Ходімо. — Він розвернувся, не чекаючи, щоб я за ним устигла.

Поквапилася, намагаючись не відставати, і помітила, як він позирнув на мої босі ноги на розпеченій палубі. Роки, проведені на випаленому сонцем узбережжі, укрили їх мозолями. Черевики — розкіш, якої я не могла собі дозволити, та й до того ж на Джевалі користі з них було небагато.

Він завів мене на шканці та жбурнув сіті купою мені до ніг.

— Гадаю, ти вмієш їх лагодити.

І, не чекаючи на відповідь, сунув мені білу кістяну голку й подався назад, до складених краболовок.

Направду із сітями я була незнайома. На острові рибалила лише за допомогою верш і линв, позаяк не знайшлося нікого, хто волів навчити мене плести сітки.

Хлопець розгорнув пастку й узявся до роботи. Я не стала йому казати, що ніколи не тримала в руках

голки чи що довірити мені сіті — це вже прощавай, рибо. Натомість упевнено всілася, удаючи, ніби знаю, що роблю.

Познаходити дірки неважко. Пошарпані сплутані мотузки були численні, хоч і нещільно сплетені. Поклавши голку на палубу, поперевертала сітки, роздивилася всі вузли й кожний бік, тоді позрізала пошкоджені кінці.

— Ти гарпунник, — сказала я не так запитально, як ствердно.

Єдиний, хто в часи мого дитинства дбав про сіті та верші на «Жайворі», — той, хто відповідав за харчування команди. Якщо Вест доручить йому зашити мені губу, то він, вочевидь, опікується й пораненими та хворими.

— Остер, — назвався той, викидаючи за борт відламану тріску. — У Серос, еге ж?

Я опустила сітку, та він не підводив очей від своїх краболовок.

— Точно, — підтвердила, узявшись розплутувати мотузку.

— Набридло вже шукати каміння на Джевалі?

Заправила шворку у вушко голки та затягнула.

— Саме так.

Схоже, йому цього виявилося достатньо. Витяг із пастки зламану защіпку й поставив нову, а я все порівнювала сітки, аби дотямити, як тут зав’язані вузли. Ми пропрацювали кілька годин, і я з кількох спроб уловлювала, як напинати сітку, щоб, просунувши голку зліва направо, затягнути ще одну ланку. Не раз помічала, що Остер позирає на мої руки, проте він нічого не казав, удавав, ніби не помічає, як я то стягну неправильно, то пропущу петлю, після чого доводиться до неї повертатися.

Унизу знову вигулькнув Пай, став поряд із Вестом до штурвала. Завважила, що судно направляють на схід. Вест не відводив очей від обрію, хлопці стиха перемовлялися, і я теж придивилася до неба.

— А я думала, ми йдемо на Дерн, — мовила Остерові.

Той підвів від своїх пасток на мене примружений погляд.

— Я б на твоєму місці не ставив запитань, на які тобі не слід знати відповідей.

Вест і Пай іще кілька хвилин щось обговорювали біля штурвала, поглядаючи, як інші забираються на щогли скоригувати паруси. Вони змінювали курс.

Я гарувала над сітями, аж поки потьмяніло денне світло й прохолодний вітерець торкнувся розпашілої шкіри. Спина і плечі боліли, пальці вкрилися пухирями, і все ж я закінчила всі вузли, над якими пітніла, і віддала роботу Остерові.

Він уважно роздивився, сухо кивнув і рушив на верхню палубу, де на носі Вілла з Паєм схилилися над мисками юшки. Вілла, звісивши ноги з борту, метляла черевиками на вітру, а мені аж живіт скрутився від ароматів тушкованої риби.

Над морем запала ніч, пофарбувавши «Жоржину» в чорне, тільки білі вітрила маяли на тлі похмурого хмарного неба. Зорі й місяць сховалися, і не видно було, де закінчується море й починається небо. Мені сподобалося це відчуття. Ніби ми ширяємо в повітрі. Теплий західний вітер залітав на корабель і відлітав у кільватер.

Голод гриз мені нутро, аж зуби стиснулися, та я не могла дозволити собі витратити жодного мідяка, а Вілла з Остером чітко дали зрозуміти, що нічого задурно тут не дістанеться. Я прослизнула повз них у темінь напіврубки й зупинилася перед трапом, що вів на нижню палубу. Зі шпарини у дверях праворуч соталося м’яке світло свічки. Насунулася тінь, і на плече мені лягла важка рука. Я крутнулася, одним рухом висмикнула ножа і притиснула до себе напоготові. На мене, злегка освітлений місяцем, дивився той учорашній хлопець в окулярах.

— Ти Фейбл.

Я розслабила пальці, що стискали ніж.

— Я Геміш, скарбник «Жоржини». — Почервонілі щоки видавали, що його шкіра, схоже, не пристосована до морського життя, сонця й вітрів. — Щойно бодай пальцем торкнешся чогось, що тобі на цьому кораблі не належить, — і я одразу дізнаюся.

Я скинула підборіддя. Більшість мешканців Звуження виліплені з одного тіста, проте навіть серед нижчих прошарків суспільства є свої зневажені. Джевал — тільки клаптик суходолу між Звуженням і Безіменним морем, і він став своєрідним пристановиськом для всіх, хто або не здатен утекти від своєї репутації, або ж має забагато ворогів на материку, щоб перебувати непоміченими. Серед торгівців їх називали злодіями.

Машинально обсмикнула рукав іще нижче, щоб затулити шрам. Торговці ще забобонніші, ніж джевальці, а чого я точно не прагнула — щоб вони напружилися, а чи не привертаю я, бува, морських демонів. Тоді за першого шторму мене жбурнуть за борт.

Ще можна сяк-так співіснувати з командою, яка тебе не любить, та коли тебе бояться — то вже справжня халепа.

Геміш оминув мене, прочинив двері, рипнули завіси.

У каюті Вест схилився над купою нерозгорнутих мап: у руці — кухоль, у якому щось парує, на пальці виблискує золотий перстень. Геміш увійшов, простягнув сувій пергаменту й чорне гусяче перо.

— Дякую, — промурмотів Вест — і завмер, кинувши погляд на двері й завваживши мене.

— Я… — Слова раптом зібгалися, серце смикнулося до горла. Навіть сама не