Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

Терміново потрібна Ваша консультація щодо супернадважливої справи. Будь ласка, напишіть нам відповідь і, якщо можливо, дайте свій номер телефону, щоб ми могли Вам подзвонити і домовитися про зустріч.

Михайло».

Відповідь від фалериста прийшла несподівано швидко, певно, в цей час він саме працював на комп’ютері. Лист було коротким:

«З супернадважливого питання можете зателефонувати за номером…», і далі йшов номер мобільного.

Миха негайно дістав мобільника. Голос у фалериста виявився гучний і густий, наче він говорив із величезної труби:

— Алло! Слухаю…

Миха швидко домовився про зустріч. їхати кудись фалерист не забажав і запросив хлопців до себе додому. Як і годилося його голосові, Олег Васильович виявився високим, опасистим, трохи лисуватим чоловіком. Але попри імпозантну, можна навіть сказати, грізну зовнішність, людиною був сміхотливою і доброю.

— Які орли до нас залетіли! — загуркотів він гучним голосом. — Марійко! Постав чайника, зараз чаюватимемо. Хто з вас Михайло? А ти, отже, Льоха? Дуже приємно. Мене звати Олег Васильович. Прошу до мого кабінету.

Пройшли до кімнати. Кабінет був величезний і світлий. Уздовж стінок стояли стенди, розділені на рівні квадратики, й у кожному квадратику на червоному оксамиті було прикріплено або орден, або медаль, або знак. Від цієї пишноти Миха з Льохою розгубилися й застигли на порозі.

— Проходьте, проходьте, — підштовхнув їх у спини Олег Васильович. — Що, подобається?

— А можна подивитися? — із завмиранням у серці запитав Миха. Йому сподобалася не лише колекція, а й те, як дбайливо і шанобливо до знаків військової доблесті її було оформлено.

Вони пішли вздовж стінки, розглядаючи експонати, у захваті ахкали і йойкали. Тим часом господиня поставила на стіл тацю з чашками,

цукерницю, чайничок із заваркою, а господар приніс невеличкий електричний самовар.

— Прошу до столу, — люб’язним жестом запросив колекціонер хлопців. — А тепер можна погомоніти й про справу.

Хлопці перезирнулися, й, за мовчазною згодою, розповідати почав Миха:

— Бачте, Олеже Васильовичу, у нас в школі є музей. Його створювали…

І далі Миха стисло розповів усю історію викрадення орденів:

— Орден з номером, — він назвав номер, — злодії вже продали, і, судячи з його можливої ціни, продали якомусь небідному колекціонерові. Ми хочемо знайти цей орден і запобігти продажу інших нагород. Ось копія орденської книжки, — Миха дістав паперовий аркушик.

Олег Васильович подивився орденську книжку і важко засопів:

— Казав, казав же тому дурневі, щоб не зв’язувався з цими покидьками! В них же на лобі було написано, що вони відморозки! Ні, не послухався! Такі гроші заплатив, а орден крадений!

— Отже, ви знаєте, хто купив орден?

— Авжеж, знаю!

— І можете нам влаштувати зустріч з цією людиною?

— А навіщо?

— Як навіщо? — осікся Миха. — Але орден той крадений!

— А на ньому написано, що він крадений? Яшик за нього свої кровні тугрики віддав, між іншим.

— Але ж орден крадений! — розпачливо вигукнув Миха.

— Берегти треба було краще, чорти вас забирай! — гримнув Олег Васильович. — А Яшикові що тепер робити? Думаєте, своїм повідомленням про те, що орден крадений, ви його ущасливите?

Фалерист схопився на рівні й забігав кімнатою: — Гаразд, я спробую поговорити з ним. Господи, що я роблю? Про що тут можна говорити? І, все-таки, я спробую. Жодних зобов’язань я на себе не візьму. Ще раз повторюю: треба було краще берегти!

— Та як же… У нас чергова в школі є…

— Не можете забезпечити збереження цінних речей, не беріть їх до музею! А то потім людям тільки головного болю додаєте! Все, досить про це питання, про результати розмови я повідомлю. Гайда краще пити чай. Може, вам розповісти щось про ордени?

Олег Васильович знав свою справу і був чудовим оповідачем. За годину, яку хлопці провели з ним, вони дізналися про ордени більше, ніж за все своє попереднє життя.

— Класний дядько! — сказав Льоха, коли вони поверталися до Горобинівки електричкою. — В курсі справи, й до того ж свідомий!

— Якщо він ще допоможе орден повернути!

— Слухай, Михо, а може, цим покидькам просто подзвонити і сказати: поверніть, гади, нагороди, адже ми все одно вас дістанемо!

— Та вони, напевно, після подій в метро відразу номер змінили. Хіба це проблема? Купив стартовий пакет за тридцятник, і все…

— Як же до них дістатися?

* * *

— Яшо? Привіт, непутящий!

— Добрий день, Олег Васильович!

— Яшику, скажи мені, що я тебе не попереджав: з цими двома харцизяками зв’язуватися не можна?

— Це про орден Леніна?

— Саме про нього.

Олег Васильович сидів у кріслі, розглядав великий орден, а другою рукою тримав телефонну слухавку. Щойно за гостями зачинилися двері, він негайно подзвонив своєму товаришу, теж фалеристу, який кілька днів тому купив у двох підозрілих осіб нагороду з рідкісним номером.

— Яшику, до мене приходили от тільки зараз два симпатичні молодики з орденської книжкою і дуже рішучими намірами. Орден вкрали зі шкільного музею, їх улюблений педагог у результаті опинився в лікарні з інфарктом. Крім того, при крадіжці чимось отруїли чергову по школі. Словом, підключилася міліція, і ти сам розумієш, що ти влип! Яшику, орденок треба повернути!

— Олеже Васильовичу! Я за нього віддав…

— Яшо, не крути мені голову! Хіба ти не розумієш, що це вже не невинне придбання ордена, а скупівля краденого, а це вже стаття! Я тебе попереджав!

— Але номер… — простогнав Яшик, — їх же в Україні по пальцях перелічити…

— Я можу тільки поспівчувати тобі. І май на увазі, не повернеш крадений орден, я тобі при зустрічі руку не потисну. З баритами не знаюся!

— Олеже Васильовичу…

— Надумаєш — дзвони! У мене є координати цих молодих симпатичних осіб. І, мушу визнати, осіб вельми, вельми енергійних!

Розділ 8

Телефон у Михи задзвонив о пів на десяту ранку. Він тільки-но сів до комп’ютера, увійшов у мережу з наміром побитися з кимось в «Контру», як дав про себе знати мобільник. Дзвонив Олег Васильович.

— Юначе, я буду радий бачити вас разом з другом десь о дванадцятій. Прошу не запізнюватися, бо в мене по обіді ще одна зустріч.

За годину Миха, Льоха і мадам Бонасьє — причепилася до них, мовляв, страшенно кортить подивитися колекцію орденів — заходили до колекціонерової оселі.

— Радий, радий вас бачити знову. А це що за молода особа? Як вас звуть, юна леді?

— Настя.

— Отже, Анастасія? Чудово, чудово… красиве російське ім’я. Ви знаєте, єдину, що залишилася жива, принцесу з дому Романових звали Анастасія?

— Ні… — розгубилася Настя. — А хто такі Романови?

— Вибачте, Олеже Васильовичу, дуже вже Настя прагнула вашу колекцію