Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Дизелю, вечеря приїхала!

До кухні зайшов заспаний Дизель. Пригладивши долонею скуйовджене волосся, він схвально кивнув.

— Нормально… Трохи підхарчимося…

Удвох помили овочі, нарізали м’ясо, сполоснули немиті з ранку склянки. Барбос відкрив пляшку і налив у склянки горілки:

— За успіх нашої справи! — виголосив він тост.

Дизель тосту не чекав, пив горілку великими ковтками.

— Відкат нормальний… — І захрумтів свіжим огірком. — Завтра спробуємо сходити до посольства.

— Давно вже час, — погодився Барбос.

— Коли час, а коли не час, вирішую я.

— А хто заперечує? — погодився Барбос, знову наливаючи горілку. — Я ж і кажу, що час, — якби ще якось бабок зірвати…

— Нічого, щось придумаємо, зі мною не пропадеш!

— А то…

Тоді ще пили горілку, закушували огірками, помідорами й копченим м’ясом, запиваючи все це пивом. Барбос урешті-решт так і заснув за столом, опустивши голову в недоїдки. Дизель махнув на нього рукою, похитуючись, насилу добрів до ліжка, як був, не роздягаючись, звалився плазом на ковдру. Все перед очима пливло, його нудило. Він заплющив очі, і його негайно понесло кудись у чорну безодню. Помучившись кілька хвилин, він заснув.

Розділ 7

Бетмен купував мобільник. Його розпирало від гордощів і радощів, він хотів узяти його в руку, високо підвести й нести так, щоб усі бачили: ось, його, Бетменів, мобільник! Він тепер такий самий, як і всі! У нього є мобіла! Класна, стильна, з фотоапаратом, камерою, диктофоном, радіо та іншими примочками! І він не кучерявий пудель Артемон, а Бетмен! Крутий і багатий! І скоро він купить ще й комп’ютер! Щоправда, коробку довелося викинути. Борони Боже, мама дізнається, що у нього з’явився мобільник! Тоді буде такий допит, що гестапо зблідло б від заздрощів! Отже, вдома телефон доведеться вимикати, поки він не знайде спосіб, як пояснити мамі, звідки у нього з’явилася мобіла.

Він ішов Горобинівкою, з гордістю відчуваючи в кишені приємну вагу. Дзвонити йому ніхто не міг: не знали номеру, та й узагалі, у нього друзів, крім Дизеля з Барбосом, не було. Та й які це друзі? Знайомі, не більше… Поцупили разом з музею ордени й німецьку коробку, ось і вся дружба. Таким чином, йому самому також не було дзвонити кому, і це гнітило: так кортіло похвалитися новенькою мобілкою! Тоді він вирішив сфотографувати будинок міської пошти, просто так, похизуватися, що у нього мобільник із фотоапаратом. Він дістав з кишені слухавку, перемкнув у режим фото і зробив кілька знімків сірої бетонної будівлі.

Потім сфотографував легковик, що стояв біля будівлі, ще якогось перехожого, а тоді переглянув усі фотографії на екранчику. Клас! Просто клас! Якби ще хтось йому подзвонив, то Бетмен почувався б геть щасливою людиною.

— Агов, Артемоне, як справи?

Бетмен злякано запхав руку з телефоном у кишеню. Перед ним стояла Настя Бонасьє, сестра Льохи Холмса з сусіднього під’їзду.

— А що це ти в кишеню заховав?

— Нічого я не ховав, просто поклав.

— О-о, я бачу, ти мобілку купив. Класна?

— Ще б пак! Сонька з Еріком! Півкишені грошей віддав!

— Круто! Дай подивитися.

— А чого його дивитися, телефон як телефон! — Бетмен ще міцніше затиснув слухавку в спітнілій долоні. — А тобі що до того?

— Так, нічого, — недбало відповіла Бонасьє й пішла собі.

* * *

За Артемоном стежили другий день поспіль, але даремно. Він ані з ким не зустрічався й нікуди не їздив, сидів удома або бездоладно нипав Горобинівкою. Єдине, що вдалося встановити: Артемон купив недешевий мобільник, але показувати його, як не дивно, бажання не мав. Зрештою хлопцям набридло ходити за ним хвостом, і вони припинили стеження. Опівдні вирішили з’їздити до Костя в лікарню. Цього разу до вчителя пропустили легко. Він лежав у спільній палаті, світлій і просторій, тільки запах ліків діставав. Та й народу тут було чимало. Виглядав він цілком нормально і гостям дуже зрадів.

— Як добре, що ви прийшли! Мишко! Льошо! Настусьо! От спасибі, що не забули… Розповідайте, що там і як… Що з музеєм?

Хлопці перезирнулися.

— Знаєте, ми тоді не все вам сказали. Лікар вас хвилювати заборонив. З музею, з кітеля полковника Потапова, ордени вкрали, — сказав Льоха.

— І медалі також. І коробку, ту, що у дзоті колись знайшли, пам’ятаєте? — Миха сумно зітхнув. — Ну і…

— Я зрозумів тоді, що ви щось недоговорюєте, тільки сили не мав розпитувати, дуже серце боліло.

І Миха розповів географові, що сталося за ці кілька днів, що минули з їхньої останньої зустрічі.

— Ясно… Зрозуміло… — раз у раз повторював географ. — Добре, що полковникова донька не надто засмутилася, — сказав він після того, як Миха завершив розповідати. — Незручно перед нею, чесно кажучи. То кажеш, рідкісний номер?

— Так, до тисячі — це орден дуже дорогий, у будь-якому разі, понад три тисячі баксів коштує.

— Чималі гроші.

Ще з півгодини побалакали про те, про се, і хлопці заходилися збиратися додому. Лікарі ще не дозволяли Костянтинові Івановичу підводитись, тому він їх не проводжав а, усміхаючись, на прощання помахав рукою.

Миха вийшов на поріг лікарні засмучений.

— Ватсоне, ти чого такий сумний? — запитала його Бонасьє. — Кость одужує, це ж видно по його обличчю! Радіти треба!

— Він-то одужує, а ми навіть з місця не зрушили, — важко зітхнув Миха. — Поклавши руку на серце, зізнаюся: я не знаю, що робити. Я не знаю, де шукати орден, який ці покидьки продали, я не знаю, як шукати їх самих. Дійсно, на кошеня схожі. Сперли, і під ліжко! Шукай вітру в полі! Оселя велика, а кошеня з кулачок…

Ватсон сказав це таким сумним голосом, що в Насті на очі навернулися сльози. Льоха важко зітхнув:

— Позаяк немає жодних інших ідей, то в мене є пропозиція.

Миха з Настею з надією подивились на Льоху.

— Я сам у неї не дуже вірю, але… Можна вирахувати за допомогою інтернету когось з відомих цих… Ну, які ордени колекціонують…

— Фалеристів, — підказав Миха.

— Дякую, Михо, їх я і мав на увазі. Поїдемо до нього і все відверто розповімо. Якщо цей орден рідкісний, то, напевно, хтось щось уже знає. Якщо не вдасться повернути, то бодай знатимемо, в кого він тепер.

— Сумнівно, звісно, — Миха пожував губами. — Але інших пропозицій просто немає. Згоден. Ходімо до мене.

Завдяки інтернету дуже скоро вирахували найвідомішого в Києві фалериста. Ним виявився Олег Васильович Севастюк. Завдання спрощувалося тим, що він мав персональний сайт, де було зазначено електронну адресу. Тут же склали коротенького листа: