Читати книгу - "Пані М , Сергій Олексійович"

Йти на свято до дівчини з порожніми руками та більше того, знаючи, що там буде ще і дитина це звісно — фу!

Тому, коли прийшов час я купив все, що треба було та пішов до Мирослави. Йти було не так вже і довго. На вулиці було сніжно та світло. Бо майже в усіх вікнах горіли новорічні гірлянди. Усі, мабуть, готувалися до свята. Накривали на стіл. Одягали на себе гарні речі. Приймали перших гостей.

Я йшов і думав про те, що страх це погано. Це дуже погано. Стільки часу я ходив, боявся навіть подивитися, а виявляється, що треба зробити було перший крок і все стало на свої місця. Так, пані М, моя пані, могла мені відмовити. Ну то й нічого. Головне я б зберіг час і не витрачав його марно.

Ну, що сталося то сталося. Але дійсно краще відразу спитати чим мовчати та щось там собі думати.

Та ну їх всі ті минулі думки. Зараз я йду до неї у гості. Вона сама мене запросила і я цьому дуже радий. Я щасливий! Мені навіть зараз захотілося, щоб Мирослава десь далеко жила, щоб отак собі йти і йти з думками про своє майбутнє щастя.

Ось її будинок. В її вікнах горить світло. Там мене зараз чекають.

Я ще декілька хвилин постояв під під'їздом, бо якщо чесно хвилювався дуже. А потім видихнув  і пішов.

Двері відчинили Мирослава. Я так і завмер на проході.

Вона стояла в коридорі така красива та розкішна, як Снігова Королева. На неї була така легка та дуже відкрита вечірня сукня. Нова гарна зачіска. Підбори в кольори сукні.

- Ах! - Тільки й зміг сказати я. - Яка ж ти красива.

- Проходь вже скоріше. Малому нічого зараз не віддавай. То вже завтра хай під ялинкою знайде. - Сувора сказала вона. - І озирнувшись чи немає поруч синочку, ніжно притягла мене до себе. - Я сумувала. Боялась, що ти передумаєш та не прийдеш. Скажеш, навіщо мені ця доросла тітка з таким великим вже сином. Сергійко тебе по всіх вікнах виглядає. -  Зізналася мені Мирослава.

І ось ми усі разом сидимо за святковим столом. З одного боку я. З іншого Мирослава. А між нами її Сергійко. На годинку вже майже дванадцята.

- Треба загадувати бажання. - Посміхаючись каже Мира. - Що б ти загадав, Сергійко? - Звертається вона до свого синочка. А він мовчки бере нас обох за руки. Підносить наші долоні одна до одної. Та каже. 
- Хочу, щоб ви завжди були разом.
І я бачу, як на очах Мирослави проступають маленькі блискучі сльози..

Кінець