Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

“Це все змінює”, – тихо промовив Олексій, і уважно глянув на неї. Відчуття непевності і неспокою не зникли, але справжність записки не викликала сумнівів, тож хлопець почав потроху заспокоюватись.

"Може все ж таки проїдемося до нас? Я маю показати тобі ще дещо“ - запропонувала Анастасія, і йому не залишалось нічого іншого як погодитись.

Розмова продовжилася в дорозі - в просторому і комфортному кондиціонуваному салоні потужного позашляховика, який виявився електричним. Олексій сів на передньому сидінні пасажира, пристібнув пасок безпеки, і у захваті подивився на величезну віртуальну панель приладів, яка відображала чимало найрізноманітнішої інформації про роботу систем автомобіля, дорожні і погодні умови, маршрут тощо.

“Наш фонд, або точніше, Орден світла, – це спадкоємець українського філіалу 9-го спецпідрозділу, радянського аналога Аненербе”, – почала вона. – “І його заснував ваш з Іриною і мій батько“.

Олексій застиг.

“Що? Ви хочете сказати…”

“Так, ми з тобою родичі - у нас спільний батько. Він з'явився в 1970-му, з могутнім артефактом на руках – з Оком Темряви. Саме він керував будівництвом Чорнобильської АЕС, яка з самого початку задумувалась як прикриття для таємної лабораторії. І, на жаль, саме він несе відповідальність за катастрофу 1986 року - це були наслідки невдалого експерименту з Оком, коли вчені з його команди намагалися змінити режим роботи артефакту".

Олексій слухав, і йому все більше  здавалось, ніби він знаходиться уві сні -  хлопець навіть потайки ущипнув себе за мочку вуха, аби переконатися, що все це відбувається насправді.

“Моя мати - Марія - працювала медсестрою у лікарні в Прип'яті, і хоч як батько не намагався її відмовити, брала участь у ліквідації аварії. Вона загинула від опромінення - батько не зміг її врятувати…”

За розмовою вони непомітно доїхали до того складу на Половках, який так вразив друзів своїм вмістом під час попереднього візиту. Олексій з його новою старшою сестрою пройшли тим самим маршрутом, що й минулого разу, але з кімнати операторів повернули до інших дверей.

“Він опинився тут після невдалих випробувань у Н-ську, в 2025-му В цій реальності він тоді ще не існував, а напередодні свого народження - аби не породжувати парадокс, існуючи у двох екземплярах в одній точці часу - увійшов до ізольованої лабораторії, оточеної кліткою Фарадея, і провів в ній решту свого віку, продовжуючи дослідження Ока. 

До речі, ось, дивись“ - Анастасія передала йому заламіноване старе чорно-біле фото. На фоні безликої бетонної будівлі стояло кілька людей, а в центрі цієї групи - їх батько. У погано пошитому костюмі, з дивною зачіскою, але це точно був він…

"Цю записку він неписав аби я могла все тобі розповісти, а ще він просив аби ми разом спробували знайти його на тому острові світла і повернути додому. Я була з батьком від свого народження і до його смерті. Ти ж мав зі своїм батьком набагато менше часу, тож я маю допомогти тобі знайти його.

Ми маємо реальний шанс знайти його й повернути. І в цьому нам допоможе ось це," – вона показала Око, яке висіло у магнітному полі всередині кокона з броньованого скла. "Він все ж таки зміг інвертувати його дію. А ще - запрограмував його так, аби скористатись ним могли тільки ми - його діти. Разом. А на додачу ще й наші вчені вигадали багато чого цікавого. Щоправда, левова частка їх винаходів ще не пройшла випробування в реальних умовах Темряви, але можеш бути певним - ця подорож буде значно безпечнішою за попередню.”

В цей момент диски, що лежали у рюкзаку Олексія, завібрували. Він не одразу згадав про них, а потім вже було пізно щось говорити, та й голова просто пухла від думок.

“Поговоріть з друзями, і почнемо підготовку до експедиції. І будь обережний“, – попередила Анастасія. – “І якщо це машина Тіней, ти у небезпеці. Ось, візьми і завжди носи з собою“ - простягнула йому ліхтарик-ручку, схожий на той, які часто показують у фільмах про лікарів - "він ультрафіолетовий і надзвичайно потужний, хоч працює й недовго”.

Увечері, вже вдома, Олексій дістав з рюкзака забуті диски. Вони світилися червоним і видавали низьке ледь чутне гудіння. Раптом він відчув, як температура в кімнаті впала, а за вікном з’явилися темні клуби, схожі на дим. Якась неясна  тінь  перетнула  поле зору. Хлопець обережно визирнув у шпарину між франками: машина  стояла на «своєму» місці.

Зібравшись з думками, він присів на  ліжко, і набрав для друзів повідомлення у Telegram:

"Завтра обов’язково треба зустрітися. Дізнався багато нового. Це все змінює. Ми більше не одні..."