Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

Те, що залишив по собі батько, — це не лише спадщина, 

а й шлях, який ти маєш пройти сам

Андре Моруа

Наступного ранку, коли сонце ще ледь пробивалося крізь хмари, друзі зібралися в затишному кафе "Оливка" у центрі Полтави. Це місце було для Олексія та Ірини особливим - батько часто приводив їх сюди, коли вони були ще дітьми. У цих стінах залишився відголосок його тепла, з ним були пов'язані приємні спогади - буквально все тут нагадувало про старі добрі часи: запах кави, дерев’яні меблі, трохи потерті від часу, скляні банки з макаронними виробами, італійська музика, старі фотографії на стінах… Саме тут вони завжди почувалися, як вдома, а страви смакували так, наче були приготовлені машиними руками.

Але цього ранку підняти настрій не змогла навіть атмосфера свята, яка завжди панувала у цьому закладі. Олексій сидів мовчки, вдивляючись у чашку з капучино. Піна розпливалася в абстрактний візерунок, нагадуючи йому карти Темних Земель, які він бачив на моніторах в оперативному центрі фонду. Незважаючи не затишок цього місця, в повітрі відчувалася напруга. Розмова, яку він мав почати, була важливою, і кожен з присутніх розумів, що прийняті зараз рішення змінять їхнє звичне життя назавжди.

Врешті-решт хлопець зібрався з силами, і детально переповів друзям свою розмову з Анастасію, після чого знову замовк і вступився у чашку з так і не початою кавою, почуваючи себе втомленим, неначе він щойно пробіг стометрівку. Відчувши стан брата, Ірина підбадьорливо накрила його руку своєю. Тетяна, яка сиділа з іншого боку, зробила те ж саме. За столом знову запанувала тиша.

“Ну, як будемо діяти?” - нарешті озвався Тоха, граючись виделкою. - “Я не розумію, чому ми взагалі почали говорити про нову подорож не темні землі. Перший раз ми полізли туди через повагу до твого батька, Олексію. Він до певної міри був батьком і для всіх нас також. Але ж він зник! Зник і з'явився в минулому, що до нашого, ба навіть свого народження! І що тепер? Що знову нас має змусити нас ризикувати своїми життями? Давайте будемо чесними - ми ж змогли повернутися звідти завдяки чистій випадковості. А Вова? Ви пам'ятаєте, що сталося з ним? Чому ми знову маємо йти туди? “

“Тому що це треба зробити“, - різко відповіла Ірина. Її голос, як завжди, був спокійним, але в ньому звучала рішучість. - ”Ми повинні продовжити справу батька. Темрява не зникла. І там залишилось чимало людей, яких ми мусимо принаймні спробувати врятувати. Ми просто не можемо відступитися. Ми повинні розібратися в усьому. Якщо ми не завершимо розпочате, хто може гарантувати, що Темрява не пошириться далі? А ще - там наш батько. І у нас ще є можливість його повернути - скільки він говорив там пробув - двадцять років? Аж не віриться…”

Тоха пирхнув.

“Я не герой, Ірино. Я просто програміст. У першій експедиції нам пощастило не загинути, але це було чисте безумство! Ми всі тоді ризикували, не знаючи, що робимо. Я служив в армії, але за весь той час тримав зброю в руках і стріляв з неї разів зо два. І взагалі - нас там більше вчили чистити картоплю, мити підлогу і ходити в ногу, а не виживати в таких умовах. Це в іграх ми всі непереможні герої, а в реальності… Якби не пристрій вашого батька... Ми ж просто компанія дилетантів , які думають, що можуть змінити світ і когось врятувати! А насправді не можуть врятувати навіть самих себе…

Олексій зітхнув.

“Цього разу все буде інакше. Ми будемо не самі. Фонд буде з нами, забезпечить нас спорядженням і всіма необхідними ресурсами, вестиме нас і допомагатиме. А ще з нами підуть професіонали - реальні бійці з реальним досвідом і знаннями, вміннями й навичками, набутими не з відеоігор.”

“Але цього разу я з вами не піду“, - перебив Андрій, який до цього часу тихо сидів у кутку й мовчки слухав розмову. - “Мені подобається життя, яке я зараз маю. Я повернувся живим і здоровим, працюю, займаюся улюбленою справою. З мене досить. Мені вистачило того, що ми тоді ледь не загинули. Моя відповідь - ні”.

Тетяна, яка теж до цього мовчала, лише похитала головою.

“Олексію, ти знаєш, що я завжди на твоєму боці, але зараз я теж вагаюсь чи мені це потрібно. Якщо чесно, я пішла з вами минулого разу через те, що... це було щось нове. У мене були причини… Але зараз... Знаєш, є певна межа, Іноді ти розумієш, що живеш не своїм життям. Так, фактично це життя теж не моє, але воно мені подобається, воно саме таке, як мені завжди хотілося. Я не знаю… “

Олексій відчув, як його серце стискається. Слова друзів боляче вразили його, але він не міг їх звинувачувати. Кожен з них мав право відмовитися. Та він знав, що попри все має йти далі. Заради батька. Заради всіх тих, хто залишився у Темряві.

“Ви всі маєте рацію, це дійсно важко. А ще - дуже страшно. Але я не можу зупинитися. Я мушу йти” , - сказав він тихо, але впевнено. - “Мені здається, що це більше, ніж просто ще одна експедиція. Це більше, ніж я сам. Це... наша місія, наша незакінчена справа.”

Ірина торкнулася його руки.

“Я з тобою.”

Тоха задумався. Він подивився на Олексія, потім на Ірину, і нарешті видихнув.

“Гаразд. Я теж з вами - хтось же має за вами пригледіти! Але якщо я знову маю ризикувати життям, то тільки за однієї умови - цього разу ми повинні бути готовими. Без дурощів, без геройства, без імпровізацій. Ми маємо навчитись виживати“.

Слова Тохи неначе розтопили кригу. Нарочито гучно сьорбнувши кави, Андрій заявив - "тоді й мені доведеться йти, бо без мене ви помрете від нудьги. А ще я не хочу жити в гуртожитку геть один, чекаючи на ваше повернення“.