Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

"А без мене ви не будете повноцінно харчуватися, та й взагалі - разом так разом " - додала Тетяна.

В "Оливці” друзі засиділися аж до обіду. Після того, як головне рішення було прийнято, всі не змовляючись перемкнулися на інші теми, почали жартувати і гомоніти, наче намагаючись насолодитися дружньою атмосферою поки мали таку можливість, відчуваючи, що скоро все вже вкотре зміниться. І навряд чи на краще…

Наступні тижні стали для Олексія та решти справжнім випробуванням. Фахівці фонду склали для них розклад занять аби максимально підготувати їх до експедиції, і надали ім доступ до своєї тренувальної бази. Тут було все: від стрільбища, лабіринту, надсучасної тренажерної зали, 50-метрового басейну, і до симуляторів водіння, та навіть майданчика для набуття навичок екстремального водіння по пересіченій місцевості. Усе, що здавалося хлопцю таким легким і природнім у відеоіграх, у реальному житті виявилося значно складнішим.

Стрільба стала його першою невдачею. На стрільбищі Олексій зрозумів, що реальна зброя - це зовсім не маніпулятори від "квеста”, і навіть не геймпад. Його руки тремтіли, коли він тримав пістолет, який виявився набагато важчим, ніж він думав. Перші кулі летіли в “молоко”, ствол підкидало догори при кожному пострілі, і навіть інструктор не стримував посмішки. А ще, як виявилось, зброю треба було перезаряджати, і це було складніше, ніж просто опустити руку донизу, як у VR-іграх. Також він звик, що біля зброї завжди відображалась кількість набоїв, які залишилися в магазині. В реальності ж такого не було, хоч зброя, з якою їм доведеться вирушити у подорож, і виглядала дуже високотехнологічною, навіть футуристичною. Одним словом. проблем вистачало…

Але з часом хлопець почав влучати в ціль. Кожен постріл приносив упевненість, і ось нарешті настав час почати відпрацьовувати навички швидкісної стрільби у лабіринті з ростовими фігурами, які несподівано з'являлись у різних місцях. Складність полягала в тому, або вразити тільки зловмисників, а не цивільних чи заручників, фігур яких тут теж вистачало. Минуло чимало годин важких тренувань, доки Олексій почав пишатися собою. Решта друзів теж робили успіхи, а найбільшою несподіванкою стало те, що Ірина виявила просто неймовірні здібності, талант снайпера - вона навіть трохи невдало пожартувала, що нарешті стала всебічно розвиненою особистістю, бо навчилась не тільки лікувати рани, а й спричиняти їх. Єдине, що бентежило Олексія - це сама ідея використання вогнепальної зброї в Темряві. Він чудово пам'ятав, наскільки непотрібними виявились в минулу подорож їхні пістолети, тож навіть запитав про це інструктора. "Наші стрілятимуть - пізніше про все дізнаєтесь і переконаєтесь" - відповів той, загадково посміхаючись.

Водіння автомобіля виявилося ще складнішим. Причому на симуляторі все було ще більш- менш нормально, а от спроби маневрувати на спеціально створеному полігоні нагадували йому найгірші моменти з Need For Speed чи інших подібних ігор. У віртуальному світі можна було розбити машину і почати знову, можна було не зважати на закони фізики, і не турбуватись про габарити автомобіля, але тут усе було реальним. Так, він водив машину раніше, і мав права. Але одне справа їздити містом на маленькій машині, і зовсім інша - стрибати через канави на велетенському електричному Доджі - машина була важка і велика, поле зору обмежене, і взагалі, керувати таким монстром було трохи страшнувато. "Спецзамовлення“ - сказав якось їх інструктор з водіння - "це електрична версія "Рема”, створена спеціально для наших потреб - броньована, з потужними двигунами, акумуляторами нового покоління (поки що такі є тільки у нас), з дахом, вкритим сонячними панелями, з тривимірною віртуальною панеллю приладів і можливістю дистанційного керування“.

"А який сенс з сонячних панелей у Темряві?” - здивувалася Тетяна. "Ну, їх же проектували як універсальні транспортні засоби, не тільки для Темряви "- відповів інструктор - “а ще з нами вирушить зарядна станція - он же вона стоїть "- вказав він рукою на дивний гібрид шкільного автобуса і баронетягача - ”це такий собі павербанк на колесах. За потреби він міг би живити електрикою невелике селище - думаю, десь на два-три тижні його вистачило б. Це якщо не підзаряджати. А він же ще й постійно підзаряджається! Шкода, що Тесла так і не дізнався, що його проект видобування нескінченної енергії прямо з ефіру не був чистою теорією, а працює, і працює просто чудово!”

Частенько на тренування друзів і бійців спецназу, які мали їх супроводжувати, заходила і Анастасія. На той момент друзі вже робили певні успіхи, і навіть перейшли до бойового злагодження зі спецпризначенцями, які виявились дійсно професіоналами своєї справи, і просто чудовими хлопцями. Маючи серйозний бойовий досвід, вони були ненабагато старшими, тож тему для розмови і спільні інтереси знайти було нескладно. А один з них - здоровань на ім'я Кирило - схоже, закохався в Ірину. Спочатку Олексій трохи злився, спостерігаючи за тими знаками уваги, якими він оточував сестру. Але вона начебто була щаслива, та й якщо з ними у подорожі буде хтось, хто дбатиме про безпеку Ірини, мені буде спокійніше - подумав хлопець, і перестав про це турбуватись, зосередившись на тренуваннях. Все йшло непогано, але водіння сталевої туші позашляховика йому все ж таки не надто вдавалося.

“Пам'ятай, Олексію“, - сказала Анастасія, коли він черговий раз перекинув машину під час розвороту на вершині пагорба , - “у Темряві часу і шансів на другу спробу не буде. Краще там взагалі з машини без нагальної потреби зайвий раз не виходити.”

“А як вони там взагалі поїдуть, ці електричні черепахи?” - з досадою відпустивши кермо запитав хлопець. " У нас є кілька козирів в рукаві, пізніше дізнаєшся " - загадково посміхнулася сестра.