Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

– Погоджуюся, таки добре, що я сюди прийшов. – Богдан відвів погляд від монітора і зазирнув Лесі в очі. – Здається, помилкою було б, якби я вирішив не реставрувати цей портрет і відразу поніс його до музею. Тепер подарую його картинній галереї з умовою, що вони повісять ці два портрети поряд. Напишемо на табличці, що це ви спрацювали свахою, а я собі інакший інтерес у всьому цьому знайду.

Жартував, звичайно, але Леся вловила в його словах подвійний зміст, а ще раптом відчула, що його нога вже давно торкається її ноги, а рука завмерла зовсім близько від її коліна. Один необережний порух, і вона відчує його долоню на своєму коліні.

Скоса глянувши на Богдана, вона зніяковіла, проте не відсунулася. Від усвідомлення інтимності такого сидіння їй раптом стало гаряче та млосно спочатку десь у грудях, тоді обдало жаром низ живота. Здається, цей чоловік їй справді подобається… Ну, або ж у неї просто дуже давно не було мужчини.

Леся усміхнулася своїм думкам. Напевно, мала б стидатися, що відчуває все це поряд із малознайомим мужчиною, але чомусь сорому не було. Навпаки, було відчуття легкості і чогось дуже затишного та приємного. Так, ніби знала Богдана дуже давно.

– Знаєте, Богдане, а давайте зараз разом підемо в картинну галерею, і я покажу вам цей портрет вживу. На фото все завжди виглядає інакше. Сьогодні субота, і я маю трохи вільного часу. А ви?

Вона мимоволі перевела погляд на його праву руку. Вперше спало на думку, що він може бути одруженим. Зрештою, відсутність обручки теж ні про що не говорить.

– Ні, я нікуди не поспішаю, Лесю. – Він перехопив її аж надто виразний погляд і розсміявся, а її знов обдало жаром від звуку його голосу. – І дружина мене вдома не чекає. Ви ж про це хочете мене запитати? Нема дружини. А ви одружені?

Вона почервоніла і відвела погляд від його руки.

– Ні, розлучена. І вже давно. А ви?

– Теж розлучений, але недавно. А це щось змінює у наших планах на музей?

Вона усміхнулася. Як все ж таки приємно, коли людина легка у спілкуванні. Іноді з малознайомими людьми почуваєшся вкрай незатишно, а тут відразу виникло відчуття, ніби знаються цілу вічність.

– Ні, не змінює нічого в планах. Принаймні, в планах на музей – сто відсотків нічого.

– Тоді швиденько вдягайтеся, і йдемо. Хочу глянути, кого ви там зісватали чи повернули моєму портрету.

Вона кивнула і знову вдячно усміхнулася йому. Не залишав їй шляхів до відступу, і вона була вдячна за це.

Зайшовши до себе в кімнату, вона нарозтвір розчинила шафу. Ані на мить не завагалася при виборі одягу. Тільки сукня, і лише сукня. Жіночна, в дрібні квіти, зі звабливим вирізом і така, що вдало підкреслює всі принади тіла. Відчувала, що раптом шалено, просто до божевілля сильно хочеться подобатися цьому чоловіку, зваблювати його, примушувати втрачати самовладання і підхоплювати небезпечну гру, яку кожна жінка сама ж розпочинає, сама непомітно диктує правила, а потім сама ж боїться того, що начудила в процесі цієї гри, а заодно й того, яку реакцію та бажання викликала в чоловіка. Зрештою, завжди ж можна відступити…

Вийшовши з кімнати у сукні та в босоніжках на високих підборах, Леся потай прослідкувала за реакцією Богдана на свою появу та з задоволенням зауважила, що сукню таки вибрала правильну. В його погляді відбилася саме та гама почуттів, яку їй найдужче хотілося бачити, а ще бажання і готовність розпочати гру, яка від Єви та Адама відбувається між чоловіком та жінкою, що подобаються одне одному.

– То чого ж ми чекаємо, Лесю? Якщо я ще трохи тут полюбуюся вами, то взагалі не захочу виходити. Навіщо мені якась жінка з портрета позаминулого століття, якщо переді мною цілком реальна гарна жінка… Мусите пообіцяти, що сьогодні підете зі мною на каву.

– А не забагато – і те, і інше?

– Ну, тоді не йдемо в музей. Там витворів мистецтва не можна торкатися руками. А вас там запросто за витвір мистецтва сприйматимуть і відразу з тріском виженуть мене з музею. Воно мені треба?

Зрозумівши, що мимоволі провокує його на двозначні жарти, Леся весело розсміялася. Анітрохи не образилася на нього. Сама настільки була здивована своєю реакцією на цього чоловіка і своїм бажанням подобатися йому, що й не знала, чого ще очікувати від себе. Може, просто не очікувати нічого, а жити і відчувати так, як живеться та відчувається?

– Ні, в музей ми все ж таки підемо. Домовилися, то домовилися.

– Добре, музей, то музей, але потім все одно на каву.

Леся лише розсміялася.

Коли ж вийшли на вулицю, то й не помітили, як, не змовляючись, пішли в зовсім інший бік від картинної галереї. Кудись у бік Високого замку, Порохової вежі і церкви Михайла. Говорили про все на світі й ніби ні про що важливе зокрема. Їм просто було цікаво одне з одним і хотілося слухати голос, бачити очі, ловити ті обережні нюанси симпатії, які зароджувалися саме зараз. Не відчували незручності через те, що гуляють отак без діла і що взагалі бачаться вперше та що пасувало б зберігати дистанцію чи поводитися обережніше. В обох було враження, ніби знаються багато-багато років та не мусять пояснювати одне одному, навіщо зустрілися сьогодні і чому йдуть поряд. Усе відбувалося якось так природно, само собою, без незручних пауз у розмові, без штучних компліментів, натягнутих зауважень чи пошуку тем для розмови. Вже за дві години спілкування та прогулянки доріжками Високого замку почувалися так, ніби знаються цілу вічність. Незчулися, як цілком природно перейшли на «ти» і навіть так захопилися розмовою, що й не зауважили, як знявся вітер, набігли хмари, враз потемніло, впали перші важкі краплі на піщані доріжки парку, тоді дощ став сильнішим, застрибав дошкульними краплями по вчорашніх калюжах, прорвався мокрим вітром крізь одяг до тіла, і Леся відчула, як її легенька літня сукня стає геть мокрою від дощу.

– Бігом під дерево! – Богдан ривком стягнув з себе сорочку та накинув на плечі Лесі. – Перечекаємо дощ тут. Бігти донизу нема сенсу. Промокнемо до нитки.

Він потягнув її під крону найближчого дерева і заступив собою від вітру.

– Ти гарна зараз. – Він озирнув її з голови до ніг. Сукенка вже встигла