Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

З другого боку вулиці — старий напівзруйнований велотрек, який ніяк остаточно не доруйнують ні час, ні, тим більше, міські комунальні служби. Зараз важко казати про кращі часи велотреку, оскільки, здається, їх ніколи й не було. Тепер під викривленими, покрученими і зірваними дошками його покриття вирує інше життя, геть далеке від тріумфу швидкості і захвату спортивних звершень. Якщо б комусь вистачило божевільної відваги і дурнуватої впертості або ж просто наївної цікавості і він таки вирішив би погратися в Орфея і спуститися в одну з дір, якими щедро всіяне покриття велотреку, то найпевніше він би побачив там напівзотлілі дерев'яні палі, що з останніх сил підтримують вже геть спорохнявілі дошки треку, купи сміття, що рівномірним барвистим килимом встеляють поверхню довкола паль, іржаві велосипедні вилки і покручені колеса: останнє нагадування про те, що справжнє призначення цього своєрідного олтаря — служити і правити почесті Гермесу, прудконогому богу-фізкультурнику, який колись, ще коли цей світ, це місто і цей велотрек були молодими, на зорі дня Сонцевороту, кажуть, щороку виїжджав на доріжки цього треку на своєму сріблястому велосипеді і легко ставив та бив усі можливі рекорди. Очевидно, всесильний Час-Хронос не пощадив велотрек, як і місто, та й, зрештою, як і весь світ — ніхто вже й не пам’ятає, коли на доріжки цього треку востаннє виїжджали професійні велогонщики із професійно сутулими спинами, припадали до закрученого у баранячі роги керма і мчали бити чужі й встановлювати свої власні рекорди. Не пощадив час і срібноголосого й прудкого, як вітер, непереможного колись бога-фізкультурника, бо ж час знає, як ніхто, що у світі немає нікого й нічого непереможного, принаймні для нього, і тому він дуже любить давати свої жорстокі уроки таким хвалькам-одноденкам, як отой веселий велогонщик на своїй сріблястій педальній таратайці. Ті, хто бачив його колись на зорі дня Сонцевороту, навряд чи зараз упізнали б у відразливому скрюченому нечупарі в лахмітті колишнього веселого покровителя фізкультури і спорту. Важко крекчучи і бурмочучи невідомо кому адресовані чудернацькі матюччя і прокльони, він поволі шкандибає, закинувши на горб чорний сміттєвий пакет і тягнучи за собою скрипучий візочок на розхитаних коліщатах. З кожним його кроком у сміттєвому пакеті дзвенить склотара, а у притороченій до візочка торбі щось приглушено підвиває і ворушиться. Ще раз окинувши довкілля недобрим каламутним оком, нечупара вивергає останню порцію прокльонів і через дірку в стіні залазить у догниваючі нутрощі велотреку. Там із старих велосипедних покришок і потрощених ящиків з-під овочів він розкладе смердюче багаття, жовті сполохи якого висвітлять на стінах дивні написи і незвичні символи, перемежовані химерними візерунками, — так він веде літопис своєї деградації, знаходячи в цьому занятті своєрідну мазохістську втіху. Сміттєвий пакет зі склотарою він обережно покладе в кутку біля звалища старих погнутих рам і велосипедних коліс, а картату торбу зніме з візочка, візьметься за неї обома руками і, розмахнувшись, кілька разів шваркне нею об опорну палю; пізніше, із перемащеним у червоне писком, він сидітиме біля смердючого багаття і довго дивитиметься на вогонь, в якому догоратимуть рештки колишнього вмісту торби, а тоді вийме із багаття обсмалений дрючок і нашкрябає на стіні ще одну хроніку ще одного свого дня, а після того з головою запорпається у купу ганчір’я на старому матраці і майже одразу порине у тривожний неспокійний сон, і снитиметься йому хтось віддалено знайомий — той, хто виходитиме стрічати ранкову зорю і веселим сміхом вітатиме народження найдовшого дня у році, а потім сідлатиме свій сріблястий велосипед із надлегкою карбоновою рамою і мчатиме, розсікаючи прохолодне ранкове повітря, назустріч новому дню, назустріч новим рекордам і спортивним звершенням, назустріч самому життю, яке в такі миті видається нескінченно довгим і неймовірно прекрасним, а найголовніше — безкінечним, як оцей ранок найдовшого дня у році. Але уві сні він ніяк не зможе пригадати, хто цей сповнений сил і веселощів, закоханий у життя незнайомець, і через це відчуватиме якийсь пронизливий щем і біль, і його брудними щоками солитимуться сріблясті божественні сльози — єдине, що залишилося від нього колишнього. А в цей час за бетонними стінами велотреку, так само, як і його сльози, солитиметься мрякою сірий осінній день, спростовуючи навіть саму можливість інших, щасливіших і світліших днів та життів.

Діти проводжають його поглядами, аж поки він зі своїм пакетом і візочком не зникає у чорному проломі в стіні велотреку.

— Не дай боже до такого докотитися, — бурмоче дівчинка з тріснутою губою і робить рукою той самий охоронний жест.

— Та тут, вважай, увесь район такий, — хитає головою блідий хлопчик і, скривившись, спльовує на мокрий асфальт. — Як попадеш, так уже не відпускає, засмоктує, не гірше болота — даже таких, як він, — блідий хлопчик киває головою у бік велотреку.

Пригнічені, вони якийсь час ідуть мовчки.

— Стіни пам’ятають, — дещо нервово порушує загальну мовчанку дівчинка з тріснутою губою, косячись у бік кривобоких сталінок і спертих на них дореволюційних розвалюх, і мимоволі пришвидшує крок.

— Так, місто порохнявіє, розсипається, але ніхто цього не помічає, — зітхає кульгавий хлопчик, підлаштовуючись під швидкі кроки двох інших, — ніхто, крім нас і Капітона...

— Мені Капітон якось натякав, — підхоплює улюблену тему блідий хлопчик, що це ще цвіточки — дальше гірше буде, казав, що механізм уже давно запущений і часікі тікають...

— І хто ж його запустив, цей механізм? — іронічно зводить брову дівчинка з тріснутою губою.

— Не переживай, не ми. Капітон казав, що від нас тут взагалі мало що залежить і що це все почалося ще до нас, дуже давно, ще коли наші батьки були дітьми, а може, й раніше — коли дітьми були ще їхні батьки, словом, це вже давно відбувається, оце все, — блідий хлопчик широким жестом обводить заткане осінньою мрякою довкілля.