Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

«В цій знаменитій битві наймогутніших племен загинуло, як розповідають, з обох боків 165 тисяч осіб, не рахуючи 15 тисяч гепідів та франків. Ці раніше, ніж вороги, зійшлися в головній битві, схопилися вночі і перекололи один одного у сутичці — франки на боці римлян, гепіди на боці гунів» [141, с. 214].

Гуни у битві на Каталаунських полях.

А. Невіль. Малюнок до «Популярної історії Франції»

Хотілось би звернути увагу читачів ось на яку дилему. Більшість істориків світу подають Каталаунську битву, як битву прийшлих у Європу диких, азійських гунських племен, що мали на меті поневолювати та винищувати культурні, осілі європейські народи. Тому везегот Йордан подав матеріал у проримському потрактуванні; де тільки міг, зливав бруд і негатив на гунів та їхнього полководця Аттила (Гатила). І хоча римляни з союзниками програли битву, та Йордан і європейські історики трактують Каталаунську битву, як поразку гунів та Гатила. І це сприймається світом як правда і позитив: добро перемогло зло.

Коли ж ми визнаємо, що давні гуни були пращурами праукраїнців, то, звичайно, потрібно усім переосмислювати як сучасну, так і давню історію. Зрозуміло, що наші предки не були «святими», але, слід визнати, що Траянові вали на півдні української землі будувалися для захисту та оборони. То хто на кого перший нападав, варто принципово розібратись. Ось чому сучасні історики так неохоче йдуть на переосмислення давніх подій.

Та, як говорить українське прислів’я, вода камінь точить. Тож працюймо! Наперед прошу в читачів вибачення, можливо, за надмірне цитування. Просто хочу бути якомога об’єктивнішим.

«Метода ведення відкритого бою європейськими гунами із сильним противником яскраво проявилася в Каталаунській битві народів 451 р., описаній Йорданом. Вона полягала в тому, щоб нав’язати супернику і змусити його вести бій у незвичних для нього умовах. Зійшлося на Каталаунських полях (схід сучасної Франції) дві величезні на той час армії: римо-вестготська та гунська загальною кількістю близько 500 тис. вояків. На боці римлян виступали вестготи, алани, франки, бургунди та деякі інші германські племена. На боці гунів — племена остготів, гепідів, ругів, славів, герулів та інші дрібніші союзники і васали.

Прекрасний військовий стратег і тактик Гатило розумів, що сила римського війська була не стільки в гарному озброєнні та вишколі вояків, як в організованості та дисципліні, які часто вирішували долю битв. Але якщо вона затягується до ночі, то керувати легіонами в темряві стає неможливо, їхній порядок неодмінно мусить розсипатись або значно послабитися, й переваги римлян втрачаються. З іншого боку, наші пращури здавна славились несподіваними нападами та нічними боями, очевидно, індивідуально вони були сильнішими за суперника. При великій кількості війська битва, розпочата в другій половині дня, неодмінно мусила перейти в слабко організовані поєдинки невеликих загонів у сутінках та вночі. Гатило все це врахував і розпочав битву о третій годині після полудня нашого часу. Її хід повністю підтвердив його передбачення. Дивно, що на це не зважив воєвода (командувач. — В.Б.) римських військ Аецій, який довго жив серед наших пращурів, добре знав їхні методи ведення війни, але віддав ініціативу Гатилу» [142, с. 102].

Зазначимо, що «гунським» військом у Каталаунській битві командував особисто Аттила, в той час коли римсько-вестготським командували Теодорід — король «везеготів» та Аецій — римський полководець. Слухаємо далі Йордана.

«197. Зійшлись обидві сторони, як ми вже сказали, на Каталаунських полях. Місце це було спадисте, воно немов би підіймалося, виростало вершиною пагорба. Як те, так й інше військо намагалось заволодіти ним, тому що зручність місцевости надавала чималу вигоду; таким чином, правий бік його займали гуни з усіма своїми (союзниками), лівий же — римляни та везеготи з усіма своїми допоміжними загонами, і вони вступають в бій на самій горі за вершину, що була нічиєю.

Праве крило тримав Теодорід з везеготами (вестготами. — В.Б.), ліве — Аецій з римлянами; посередині поставили Сангібана,.. який стояв на чолі аланів. Вони керувались військовою обережністю, щоб той, чиєму настрою вони мало довіряли, був оточений натовпом вірних людей.

198. Бо легко приймається необхідність битися, коли втечі поставлена перепона.

По-іншому було вишикуване гунське військо. Там в середині розташувався Гатило з найхоробрішими воїнами… Крила його війська оточували численні народи та різні племена, які підкорялися його владі.

199. Серед них переважало військо остроготів (остгетів. — В.Б.) під проводом братів Валамира, Теодомира та Відемира, благородніших за походженням, ніж сам король, якому вони слугували, бо їх освітлювала могутність роду Амалів» [141, с. 211].

Автор змушений зупинити розповідь про Каталаунську битву, аби зробити деякі пояснення. Слід зауважити, що Йордан у своїй розповіді, де тільки міг, старався принизити короля Аттила та його народ. Так, він мотивує вибір місця Аттила в битві тим, що, мовляв, це насамперед зумовлено турботою про власну безпеку. Він (Йордан) вкладає в уста Гатила довгу та вигадану моралізаторську цитату, якої під час битви взагалі ніхто говорити не міг. Звичайно, Йордан вкладав в уста Гатила те, що міг думати сам. А можливо, Йордан цей текст промови Гатила на початку Каталаунської битви у когось запозичив? Що теж цілком ймовірно.

Кілька слів про королів остготів. Ми бачимо, що імена королів остготів (остгетів) є стовідсотково старослов’янськими, тобто — давньоукраїнськими. І тут варто згадати «батька світової та української історії» Геродота. Його знамениті слова: «Першим королем Скіфії був Таргет-ай», тобто — гет. Саме ці, слов’янські, племена остгетів під тиском римлян на початку нової ери могли частково відходити на північний схід до споріднених племен давньої Скіфії, бужан та волинян. Так їх називали східні римляни, які у ті часи засновували нову Східну Римську імперію, так звану Візантію. А за пізнішою термінологією — то були давні слов’янські племена уличів і тиверців.

Наостанок згадаємо знаменитого Київського князя Святослава, якого досі так не любить російська історична наука. Так-от, у 970 році Великий Київський князь Святослав тримав свою столицю на Дунаї, у Переяславці, перед тим, у 968–979 роках його військо взяло «вісімдесят городів над Дунаєм, сотні городищ на долині, ще більше городів над Руським (Чорним. — В.Б.) морем» [202, с. 103].

Кожен розуміє, що стільки випадковостей, не пов’язаних між собою, бути не може.

Продовжимо цитувати хід Каталаунської битви за Йорданом:

«207… Сходяться врукопашну; битва —