Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

— Ти що-небудь вечеряти будеш? — запитала Олеся, не піднімаючи на нього очей.

— Буду. У твоїй компанії їжа смачніша.

Максиму подобалося бентежити дівчину, дивитися, як спалахують іскорками блакитні очі, а на молочній шкірі розквітає сором'язливий рум'янець. Хоча «горобець» намагався з усіх сил приховати свою реакцію на його провокаційні зауваження і компліменти.

І ось зараз вона знизала плечима, набуваючи незалежного вигляду.

— Гаразд. Але попереджаю: доведеться почекати півгодини.

— Мене влаштує, — кивнув він, спостерігаючи, як вона порається біля каміна, додаючи дрова у вогонь.

За кілька хвилин вони вже були на кухні. Сам Максим готувати толком не вмів. Коли він ще студентом жив у гуртожитку, основною стравою на його столі були макарони з сиром або смажена картопля з маминими заготовками. І то це тривало недовго. Жіночу увагу він привертав завжди, і незабаром сусідки самі взяли на себе турботу про його харчування. Ну а після: доставка або вечеря в ресторані закривали всі питання з їжею.

У каструльці вже закипала гречка, поширюючи апетитний аромат, присмачена вершковим маслом. Здавалося, що на кухні відбувалося справжнє священнодійство, де Олеся була головною чарівницею. Її ніж спритно і швидко обробляв тушку курки, а від суміші запашних спецій у Максима раптом заклало ніс, і він мимоволі чхнув.

Олеся обернулася на звук, глянувши на Максима:

— Ти не застудився? — дбайливо поцікавилася, уважно заглядаючи в його очі.

Максим відмахнувся, криво посміхнувшись:

— Не дочекаєшся. Це просто спеції... занадто активні.

Її губ торкнулася легка усмішка, але в очах ще жевріла іскра занепокоєння.

— Якщо що, у мене є мед і трав'яний чай. Ліки номер один у селі.

— Врахую, — кивнув він, задоволений її увагою.

Він звик бути сильним і невразливим, а тут хтось піклується про нього так легко і невимушено.

Олеся, схоже, помітила його стан, відвернулася, ховаючи посмішку, і промовчала, повернувшись до оброблення курки. Максим, присівши на край стільця, продовжував спостерігати за нею, відчуваючи, як затишок цього замкненого маленького світу дедалі глибше пускає коріння в його свідомість, руйнуючи звичний холодний раціоналізм.

Вечеря була простою, але від цього не менш смачною. Час у приємній компанії пролетів. Вони знову говорили про все і ні про що. Знову відкривали завісу у власне минуле, ділячись веселими спогадами. Максим раптом розповідав, як одного разу з братом будував величезну снігову фортецю, а Олеся сміялася, згадуючи, як каталася на санках у балці за селом.

— Ти часто згадуєш дитинство? — раптом запитала вона, нахиляючи голову.

Максим знав відповідь: ніколи. Просто тому що чомусь заборонив сам собі відволікатися на дрібниці. Але відповів він інше:

— Рідше, ніж хотілося б. У місті занадто мало часу, щоб віддаватися спогадам. Вічно якісь справи, зустрічі, плани.

— А даремно, — тихо сказала вона. — Іноді саме минуле допомагає нам зрозуміти, чого ми хочемо в майбутньому.

Ці слова зачепили його. Він не міг не визнати, що в них була правда.

— А ти? — запитав він, щоб відволіктися від власних думок. — Часто думаєш про майбутнє?

Олеся забарилася, дивлячись кудись убік, немов підбираючи правильні слова.

— Іноді. Але не надто далеко. Я думаю, важливо жити сьогоденням. Звісно, мріяти потрібно, але... ти ж не знаєш, що трапиться завтра, правда?

Відповідь дівчини розвеселила. Максим завжди вважав, що успіху досягає той, хто чітко знає, куди йде, і планує кожен свій крок. Для нього стратегія — це ланцюжок вивірених дій, де кожна проміжна мета наближає до головного результату. Цей підхід був для нього основою всього, чим він керувався в житті.

Її ж підхід до життя здавався йому непробачно наївним, але у випадку з Олесею в цьому відчувалася якась природна гармонія.

— А що, якщо все це лише красиві слова? — з легкою іронією запитав Максим, глянувши на неї. — Справжнє життя вимагає рішучих дій, планів і чіткого розуміння, куди йдеш.

Олеся, не обертаючись, продовжила смикати край серветки, ніби розмірковуючи над його словами.

— Може, й так, — нарешті сказала вона, повернувши до нього спокійний погляд. — Але іноді потрібно просто зупинитися й подивитися навколо. Який сенс іти до мети, якщо ти навіть не помічаєш, що відбувається дорогою? Так можна не помітити щось справді цінне.

Максим задумався, але тут же підібгав губи, не бажаючи погоджуватися вголос. Було відчуття, що Олеся його добре знає і підштовхує до якогось нового, відмінного від усієї його філософії життя висновку.

— Ти говориш так, ніби знаєш, куди я йду, — кинув він, намагаючись знову взяти ініціативу в розмові.

— А ти сам знаєш?

Його погляд затримався на ній трохи довше, ніж він планував.

— Звісно, знаю, — відповів він, хоч раптом відчув, що його відповідь звучить більше як захист, ніж як упевненість.