Читати книгу - "Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк"

Соломія й Дарій повернулися до Каменяру на світанку, тягнучи за собою зв’язаних Гордана й гвардійців. Сонце ледь піднялося над горизонтом, забарвлюючи вежі замку в рожевий колір, а вартові на воротах витріщилися на процесію, ніби побачили привидів. Соломія йшла попереду, тримаючи лист із доказами в одній руці й меч Гордана в іншій. Дарій плентався позаду, тримаючи лопату як символ своєї "перемоги" і бурмочучи собі під ніс нову баладу.

— Відкривайте ворота! — гукнула Соломія, коли вони наблизилися. — У нас подарунок для короля!

Вартові переглянулися, але пропустили їх — мабуть, вирішили, що краще не сперечатися з дівчиною, яка тягне за собою капітана гвардії, як мисливський трофей. У тронній залі їх уже чекали: король Каменяру сидів на троні, радник у чорному плащі стояв поруч, а Олівія з Рутою ховалися за колонами, шепочучи щось одна одній.

— Що це за цирк? — прогримів король, побачивши Гордана в мотузках.

— Це не цирк, це правда, — відрізала Соломія, кидаючи лист перед троном. — Ваш радник і капітан планували зраду. Хотіли вбити нас із Дарієм і захопити грибний ліс після весілля.

Король нахмурився, підняв лист і пробіг очима рядки. Радник спробував вихопити пергамент, але Дарій несподівано ткнув його лопатою в живіт.

— Стій, о зраднику підступний! — проголосив він. — Твій час скінчився!

Зала ахнула. Король глянув на сина з подивом, а Соломія ледь стримала сміх — Дарій явно входив у роль.

— Це правда? — гаркнув король, повертаючись до радника.

Той затнувся, але Гордан, який уже прийшов до тями, прохрипів:

— Так, правда! Але це він усе придумав, а не я! — і кивнув на радника.

Почалася метушня: радник кричав, що його підставили, Гордан звинувачував усіх навколо, а король гримів, щоб усі замовкли. Нарешті він підвівся з трону й оголосив:

— Ви обидва — у темницю. Я розберуся, хто винен. А ви, — він глянув на Соломію й Дарія, — ви врятували мир. І себе.

Соломія знизала плечима.

— Не дякуйте. Просто не видавайте мене заміж за когось іншого.

Король кашлянув, явно не знаючи, що сказати. Але Дарій раптом ступив уперед.

— Батьку, — сказав він, тримаючи лопату, як скіпетр, — ми з Соломією хочемо шлюбу. Але на своїх умовах.

— Умовах? — перепитав король.

— Я хочу гвардію, — заявила Соломія, схрестивши руки. — Свою. Щоб битися, коли захочу, і ніхто не пхав мені сукні з рюшами.

— А я… — Дарій зам’явся, але продовжив, — хочу бібліотеку. Без грибів. І щоб мене не змушували носити обладунки.

Король Каменяру потер скроні, ніби в нього заболіла голова, але кивнув.

— Гаразд. Шлюб буде сьогодні. І ваші умови… хай буде.

Зала загуділа, Олівія з Рутою вискочили з-за колон і почали плескати в долоні, а Соломія з Дарієм переглянулися. Вона всміхнулася — криво, але щиро.

— Ти не такий нудний, як я думала, — сказала вона.

— А ти… не така страшна, — відповів він, усміхаючись у відповідь.

Весілля відбулося того ж дня — коротке, без зайвих церемоній. Соломія стояла в сорочці й штанах, із мечем за спиною, а Дарій — із пергаментом у руках. Клятви були нетиповими:

— Я, Соломія, обіцяю не зарубати тебе, якщо ти не читатимеш вірші занадто часто, — сказала вона.

— Я, Дарій, обіцяю не падати в обморок, коли ти махатимеш мечем, — додав він.

Гості сміялися, король Каменяру зітхав, а королева Марія, яка приїхала з Зеленоцвіту, лише похитала головою. Мир між королівствами був врятований, грибний ліс поділили навпіл, а Соломія з Дарієм отримали те, що хотіли: вона — свою гвардію, він — бібліотеку.

Коли гості розійшлися, Соломія глянула на Дарія, який уже щось писав на пергаменті.

— Що це? — спитала вона.

— Балада про нас, — відповів він. — "Принцеса з мечем і принц із лопатою".

— Зміни лопату на сонет, — засміялася вона. — Звучить краще.

Вони стояли на балконі, дивлячись на новий день. Шлюб був небажаним, але тепер — їхнім. І, можливо, навіть не таким поганим.