Читати книгу - "Залізний генерал: Уроки людяності, Людміла Лонковська"

Генштаб як головний військовий об'єкт держави став ціллю для ворога. По нас щодня запускали ракети. Сама будівля й територія довкола перетворилися на фортецю. На території Генштабу стояла важка техніка. У коридорах біля кожного кабінету — ящики з патронами, а весь персонал був екіпірований та озброєний.

У внутрішньому дворику спалювали гори документів, які не мали потрапити до рук противника. Повітря змішалося з димом, землю вкривав попіл, а в роті відчувався присмак горілого. Десь так я собі уявляла апокаліпсис.

У раніше помпезних коридорах міністерства — відчинені навстіж двері, шафи й столи стали барикадами. Спецзона, свята святих, кабінети міністра й частини заступників, куди проходили тільки зі спецперепусткою. Тепер там крізь відчинені двері гуляло холодне зимове повітря. У темну пору доби на кожному пості охорони потрібно було назвати цифру-пароль. Зачувши кроки, черговий називав число, а я мала назвати суму чи різницю з відповідним паролем. До прикладу, якщо пароль «5», то на запит «2» ти маєш відповісти «3», а на запит «9» — «4». Ці математичні вправи додавали хвилювання й у без того непростій ситуації, але були дієвими.

Ми ще намагалися жартувати, як раніше. Раділи одне одному, як привидам з минулого життя. Але напруга не спадала.

Чи було страшно? Так. Але це був страх не за себе, а за рідних і близьких, які лишалися під обстрілами, а дехто вже під окупацією. Знати, що твоя дитина спить у машині на паркінгу торговельного центру, нестерпно. Думки про батьків, які залишилися в окупації на Чернігівщині, гатили в скроні.

От ти бачиш перед собою друга — двометрового десантника. Знаєш, що його батьки у Ворзелі й з ними немає зв’язку. Ти не можеш не спитати: «Що там чути? Знайшли?». І водночас не можеш витримати його хитання головою й очі, повні невиплаканих сліз. Але ніхто не дозволяв собі піддаватися емоціям. Ми розуміли відповідальність, намагалися підбадьорювати одне одного.

На третій день мені знайшли військову форму, бо в кросівках, джинсах і кофті я надто вирізнялася, та й було не дуже зручно. Головнокомандувач, коли побачив мене, відреагував жартом: «О, нарешті! Тепер ти схожа на нормальну людину!».

Мені запропонували виїхати з міста вранці 27 лютого. Кільце довкола столиці почало поволі замикатися. Дехто з міністерських залишав об’єкт, боячись окупації й полону. Я відмовилася. Не могла покинути роботу та своїх колег. За ці дні ми зріднилися — разом працювали, їли, ділили побут. Це була атмосфера цілковитої взаємопідтримки — і в робочих питаннях, і в розмовах про особисте. Зрадити довіру колег і, передовсім, Головнокомандувача я не могла. А ще від перших хвилин усвідомлювала історичну вагу цих людей у такий час.

Деколи сиділа втомлена й не давала собі заснути. Роздивлялася навколо та вкотре повторювала собі: «Не спи, подивися, подивися на них — ці люди ведуть історичну боротьбу».

До моїх обов’язків додалися неформальні — потурбуватися про здоров’я й зовнішній вигляд наших генералів. Кілька разів я навіть стригла Головнокомандувача та інших колег. Зазвичай мовчазний генерал Шаптала не втримався від жарту:

— Я подивився на Валерія Федоровича і подумав, що таки дам тобі й мене підстригти. Але потім глянув на Металіді (помічник Головнокомандувача Олександр Металіді) — і передумав.

Саме в бункері я бачила Валерія Федоровича в найважчі моменти. Деколи пізно вночі ми мали час поговорити, коли Головнокомандувач після заслуховування доповідей командирів чекав на дзвінок Президента, щоб поінформувати про ситуацію за добу й сплановані заходи.

Тоді ми з ним говорили не тільки про фронт, але й про наше життя. Валерій Федорович розповідав цікаві моменти зі своїх подорожей чи зі служби, повертаючись спогадами в минуле, не пов'язане з тим самим циферблатом, який відраховував час від початку повномасштабної війни.

Становлення. Життя на валізах

Після сектора Б Валерія Залужного призначили першим заступником командувача ОК «Південь» Сухопутних військ в Одесі, місті біля моря, яке він добре знав і любив.

На новій посаді він мав досить широкі повноваження. У два попередні роки на фронті в нього з’явилося бажання змінити систему взаємин між командирами й підлеглими, а також реформувати систему підготовки. За це він і взявся. Фактично на цій посаді почав втілювати свою мрію як командира — відійти від радянщини, дати військовим колективам більше свободи й поваги.

Я знову звертаюся до Назарова як до спеціаліста, бо він застав усі часи українського війська.

Нахабство, зухвалість, приниження гідності — це перше, що відрізняє радянську й російську армії від української. Друге: у радянській армії був такий принцип — «ініціатива карається». Ми намагаємося від цього відійти. Може, не всюди й не всі, але багато людей у нас здатні виявити розумну Ініціативу.

Потім — уміння брати на себе відповідальність. Радянський принцип ми всі пам'ятаємо: «Я — начальник, ти — дурень!». І цим усе сказано. А потрібне креативне ставлення до виконання завдань. Тому Україна й демонструє зараз приклади гнучкості й адаптивності в різних обставинах.

Росіяни напали на нас у лютому 2022. їхній варіант А не спрацював. Чи був у них варіант Б — ми не знаємо. Може, І був, але ж вони не змогли перелаштуватися: вони як Ішли, так І йдуть. Ніхто не підказав, ніхто не взяв на себе відповідальність. Це ключові речі, які радянську армію відрізняють від того, до чого ми прагнемо, і що дозволяє нам уже півтора року більш-менш успішно воювати.

Хоча, звичайно, можна й про багато інших речей говорити. До прикладу, із огляду на наповнення військової освіти. Радянщина — це шаблони, стереотипи, формалізм, показуха. Подекуди воно й у нас ще залишається, але це не масова хвороба. До того ж наші люди поїздили світом, багато хто був за кордоном у відрядженнях, відпустках, спілкувався з партнерами, був на міжнародних навчаннях. Тобто люди вільні, на відміну від тих, хто проходив службу в радянській армії й проходить зараз у російській.

Валерій Федорович чітко все це розумів. І як би йому важко не було, хочеться, мабуть, і покричати, і кулаком постукати, він тримається, бо розуміє, що крик — це прояв несправедливості. Він хоче, щоб люди були впевнені, що вони впораються зі своїм завданням, і не треба, щоб над ними були наглядачі, які змушують щось робити.

Аріна, друга донька Залужного, пам'ятає літо 2016 року в Одесі — саме вона жила там із батьком, поки Олена Залужна працювала в Києві.

«На літо я традиційно приїхала до Одеси й провела його з