Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

А ціллю його був танк «Тигр», який покрутив своїм 88-міліметровим дулом, принюхався як слід, помітив на землі чорну стрілу і вистрелив. Цим пострілом він знищив усю гарматну обслугу, окрім Вієрі. Отаке.

* * *

Рональдові Вієрі було лише вісімнадцять років, і позаду в нього було лише нещасливе дитинство, проведене майже безвиїзно в Пітсбурзі, у штаті Пенсильванія, де його ніхто не любив. А не любили його за те, що він був тупий, жирний і підлий, і за те, що від нього завжди тхнуло шинкою, хоч би як часто він не мився. У Пітсбурзі всі рано чи пізно відверталися від нього.

І Вієрі це казило. Кожного разу, коли таке ставалося, він обов'язково вишукував якогось ще більшого невдаху, сходився з ним на якийсь час і навіть удавав приязнь. І потім він обов'язково знаходив якусь притичину і лупцював бідолаху так, що з того аж юшка текла.

І така процедура повторювалася кожного разу. Це завжди була дружба маніяка, збоченця і садиста, який втирався в довіру до людини, лише щоб завдати їй фізичної шкоди. Він розповідав своїм супутникам про ту величезну колекцію, яку збирав його батько: вогнепальна та холодна зброя, знаряддя для тортур, кайдани й так далі. Батько Вієрі, який працював сантехніком, і справді колекціонував такі речі, і його збірка була застрахована на чотири тисячі доларів. І в цьому він не був унікальним. Він був членом великого клубу, до якого входили колекціонери, які збирали подібні речі.

Колись батько Вієрі подарував його матері улюблене знаряддя інквізиції - іспанські лещата в гарній кондиції, щоб вона їх використовувала на кухні замість прес-пап'є. З іншої нагоди він подарував їй настільну лампу, ніжку якої було зроблено у формі знаменитої «нюрнберзької залізної діви», лише набагато меншої. Справжня «залізна діва» була середньовічним знаряддям тортур, чимось на зразок залізної шафи, яка за своєю формою нагадувала жінку, а всередині була обтикана довгими гострими цвяхами. Шафа мала важкі навісні двері. Задум полягав у тому, що спочатку злочинця заганяли всередину, тоді дуже повільно зачиняли на ньому двері. Там, де мали бути очі, стирчали два спеціальні шипи. На самому споді «діви» містився отвір, через який стікала кров.

Отаке.

* * *

Вієрі розповів Біллі Піліґрімові про «залізну діву» і про той отвір - тобто для чого він там був. А ще він розповів Біллі про розривні кулі «дум-дум» і про те, що в його батька був пістолет компанії «Дерринджер», такий мініатюрний, що його можна було заховати в кишені камізельки, але який був здатний утворити в тілі своєї жертви «дірку таку здорову, що через неї, не зачепивши країв рани, міг пролетіти великий кажан».

А одного разу Вієрі ніби на спір із презирством закинув Біллі, що той же ж, мабуть, і гадки не має, що таке ринва для крові. Біллі висловив припущення, що так, мабуть, називається отвір внизу «залізної діви», але ця відповідь була неправильна. Ринвою для крові, або ж «долом», як дізнався Біллі, називався невеликий жолоб, який проходив уздовж усього леза меча або багнета.

Вієрі також повідав Біллі про різні кайфові тортури, про які він читав у книжках, чув по радіо або бачив у кіно, а також про ще кайфовіші тортури, які він сам вигадав. От, наприклад, як гарно було б устромити свердло бормашини в чиєсь вухо. Він запитав у Біллі, якою, на його думку, є найкрутіша форма страти. Біллі не знав відповіді на це запитання. А правильна відповідь звучала так: «Береш чувака, затягаєш його в пустелю, садовиш у мурашник - все ясно? Але так, щоб він не міг опустити голови, а яйця і болт йому мастиш медом, і при цьому обов'язково обрізаєш йому повіки, щоб він не зводив очей із сонця, аж доки не здохне». Отаке.

* * *

І от, лежачи в канаві, після того, як їх обстріляли, Вієрі примусив Біллі як слід роздивитися його кинджал. Ця зброя не була частиною його екіпірування. Це був подарунок від батька. Кинджал мав тригранне лезо завдовжки двадцять п'ять сантиметрів. Його руків'я являло собою мідний кастет - чотири кільця, в які Вієрі встромляв свої товсті пальці. І це були дуже хитрі кільця. Вони були рясно вкриті шипами.

Вієрі приставив шипи до щоки Біллі і поводив ними туди-сюди, мов хижак, який, передчуваючи близьку насолоду, з останніх сил стримує себе. «Хочеш, щоб я тебе цим замандячив? - поцікавився він. -У-у-у! У-у-у-у-у!»

«Не хочу», - відповів Біллі.

«Бачиш, у нього тригранне лезо. А знаєш, для чого?»

«Ні».

«Щоб рана не затягувалася».

«Угу».

«Воно залишає по собі трикутну дірку. Заганяєш у когось звичайне перо - залишається тонкий розріз. Так? Який одразу ж затягується. Правильно?»

«Правильно».

«Блін! Ти ж ні хріна не знаєш! Чого вони вас там вчать у ваших коледжах?!»

«Я тільки почав вчитися», - сказав Біллі, і це була правда. Він провчився лише шість місяців на вечірньому відділенні Іліумської вищої школи оптометрії.

«Коледж-хероледж», - сказав Вієрі, спльовуючи.

Біллі знизав плечима.

«В книжках тобі про справжнє життя не напишуть, - сказав Вієрі. - І колись ти це засвоїш».

І тоді, в канаві, Біллі нічого на це не відповів, він хотів одного - щоб ця розмова нарешті припинилася. Хоча десь в ньому і жевріло бажання сказати, що він також дещо знає про людські страждання. Бо як-не-як, а Біллі в дитинстві мало не кожен день починав і кінчав із роздумів про катування та жахливі рани. На стіні його крихітної спальні висіло неймовірно натуралістичне розп'яття. Військовий хірург оцінив би скурпульозність, з якою митець відтворив кожну анатомічну деталь Христових ран - від списа, від тернового вінця, а також дірки, пробиті цвяхами. Христос із розп'яття, що висіло над його ліжком, помер жахливою смертю. Це було жалюгідне видовище.

Отаке.

* * *

Хоча Біллі і виростав із таким гнітючим розп'яттям над своїм ліжком, він не був католиком. Його батько був невіруючий. Його мати часто підміняла штатних органістів у місцевих церквах різних конфесій. І де б вона не грала, вона завжди тягала за собою Біллі і навіть навчила його азів нотної грамоти.