Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

— Це… гарне. — Її голос став тихішим. — Дуже гарне.

— Ну, ти ж казала, що була… е-е… донькою важливої особи, так? Мала б звикнути до суконь.

— У нас трохи інші сукні. Ці… коротші. І чомусь менше шовкових драконів. Але… — вона підвела на нього погляд, — я це одягну.

— Можеш зараз. Якщо хочеш. Я… можу відвернутися.

— А навіщо відвертатися? Ти ж сам приніс.

Макс спіткнувся об власні думки.

— Ну, типу… етикет, повага… і все таке.

— В Аскелії ми просто довіряємо одне одному.

— А в цьому світі ми ще й червоніємо від таких речей, — пробурмотів він.

Лайра вийшла до ванної, а за хвилину повернулася. У білому платті.

Макс якраз щось набирав у телефоні, коли вона ступила у вітальню. Його палець завмер на екрані. Вона стояла босоніж, трохи ніяковіючи, але водночас — мовби світла луна охоплювала її з усіх боків. Волосся, скуйовджене після душу, спадало хвилями на плечі. Плаття підкреслювало талію, відкривало стрункі ноги, а її очі світилися навіть яскравіше, ніж тканина.

— Тобі… — Макс ковтнув повітря. — Тобі дуже пасує.

— Це значить, я виглядаю, як… ваша сучасна принцеса?

— Як щось краще. Як… героїня.

Вона засміялася.

— Тоді я наказую тобі… приготувати мені чай. І, можливо, тост. Це такий ритуал після перевтілення, так?

— Все, що забажаєте, ваша високостильність, — Макс зробив жартівливий уклін і рушив до кухні.

А Лайра в цей момент тихенько обернулась до дзеркала. Провела пальцями по тканині біля талії, посміхнулась до себе. Уперше за довгий час — не для когось, не як захист, а просто... тому що їй було добре.

— Твій чай, моя леді, — Макс урочисто поставив перед Лайрою чашку з паруючим напоєм. — Без цукру, бо не знаю, чи цукор у твоєму королівстві вважається отрутою чи святинею.

— У нас його використовують у магічних кругах очищення. — Вона серйозно подивилась на нього, а потім додала: — А ще він чудовий у печиві.

— От і збіглося. У мене є печиво.

Макс сів навпроти неї, в його очах уже не тільки легкість — він став уважнішим, спокійнішим.

— Лайро… Можна питання?

Вона відклала чашку, насторожено глянувши.

— Залежить.

— Хто ти? Я маю на увазі — насправді. Бо… ну, чесно. Ти з’явилася нізвідки. У мантії, босоніж, говориш про портали, королів і війну. Ти мила, але це звучить як… фентезі, яке хтось читає в метро.

Лайра мовчала кілька секунд. Її очі потемніли.

— Ти хочеш знати? Добре. — Вона різко підвелася. — Я Лайра, донька Вогняної Лінії Аскелії. Я мала вийти заміж за сина Тавлерів, щоби укласти мир. Але я втекла. Через портал, який відкривається раз на століття. Я залишила все. Мою подругу схопили. І тепер я тут — у світі, де магія вважається вигадкою, а дівчина в білій сукні — просто безхатько.

Макс відкрив рота, щоби щось сказати, але вона не дала йому шансу.

— І ти можеш сміятись, дивитись на мене, як на божевільну. Але я пройшла крізь вітер, вогонь і страх. Я бачила, як руйнуються світи. І якщо я іноді кажу щось "дивне", то тому, що я намагаюся вижити тут, де все чуже, а твої правила — просто набір смішних звичок.

Вона зробила крок до нього. Її очі палали, як вогонь уночі.

— Я не вигадка. І якщо ти вирішиш думати, що я просто героїня книжки — добре. Але не намагайся зламати мою історію тільки тому, що вона не схожа на твою.

Макс застиг. Його усмішка зникла, але не з недовіри — радше з враження.

— Гей… я не сміявся з тебе, — тихо сказав він. — Просто… у моєму світі такого не буває. Люди не з’являються з порталів і не говорять про змови. Але… я бачу, що для тебе це реально. Ти справжня. І... це лякає, бо я не знаю, що з цим робити.

Лайра мовчала, але в її погляді щось змінилося — вже не вогонь, а трохи диму. Втома.

— Просто повір, що я — це я. І я не хочу бути сама.

— Добре, — сказав Макс. — Тоді давай зробимо чай іще раз. Без допросів. Просто… ти й я. І ще печиво.

Вона сіла, склавши руки на колінах.

— Згода. Але ти ще винен мені пояснення, чому у вас люди добровільно дивляться новини.

Макс усміхнувся, встаючи.

— Це, мабуть, ще одна форма магії. Темної.

Макс поставив на стіл ще одну чашку чаю, цього разу — з лимоном, і мовчки подав їй.

— Мирна церемонія, — сказав він, сідаючи поряд. — Без допросів. Просто чай.

— І печиво, — додала вона, взявши одну з печенинок і зробивши надто урочистий перший укус.

Макс розсміявся, дивлячись, як вона смакує немов богиня, яка щойно відкрила диво земного смаку.

— Це — офіційно найкраще, що є у вашому світі, — сказала Лайра з повною впевненістю. — Не портали, не технології. Печиво.

— Запишу. На випадок, якщо колись захочеш скласти дипломатичну угоду з моїм холодильником.

Вона всміхнулась, але її очі стали задумливими. Вона сиділа мовчки, тримаючи чашку в руках, немов розмірковувала над чимось дуже далеким.

Пізніше, коли вечір опустився на місто остаточно, а годинник у кутку ноутбука показав за північ, Лайра стояла біля вікна. Світло з вулиці ледь торкалося її плечей, підкреслюючи тонку талію в білій сукні, яку їй подарував Макс. Її волосся спадало хвилями, схожими на нічний вітер у горах, а в руках вона тримала чашку, вже порожню, але теплу.

Макс вийшов із ванної, тихо. Він помітив її силует і зупинився. Просто спостерігав.

У її позі було щось таке… інше. Величне і самотнє. Як у героїні фільму, що щойно покинула свій світ і тепер мусить вчитися ходити по землі наново.

— Ти завжди так дивишся у вікно? — нарешті озвався він.

— Тільки тоді, коли намагаюсь знайти зірку, яку знаю.

— І знаходиш?

— Ще ні. Але я шукаю.

Вона обернулася. Її очі більше не палали. Вони були спокійні. Сумні. Теплі.

— Дякую тобі, — сказала вона тихо. — За чай. І печиво. І… за те, що не втік, коли я почала говорити про королів і магію.