Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Лайра прокинулась від незвичного звуку — щось клацнуло, а потім видало дивне вжжжж. Вона сіла в ліжку, ковдра ковзнула з плечей, і її волосся, скуйовджене після сну, стирчало в усі боки, ніби вона щойно вийшла з грози.

— Хто там?! — вона схопилася, стиснувши подушку, ніби це була бойова рукавиця.

— Спокійно, це тостер, — долинув голос із кухні. — Він не кусається. Зазвичай.

Вона обережно виглянула з кімнати, йдучи навшпиньках, наче ворожа територія. Макс стояв у кухні в шортах і майці, розмазуючи щось жовте на підсмаженому хлібі.

— Це… артефакт? — запитала Лайра, вказуючи на тостер. — Він гріє хліб?

— Так, це древній механізм, — серйозно кивнув Макс. — Він живе тут з 2018 року. Якщо до нього добре ставитись, іноді він не підпалює кухню.

— Магія, — прошепотіла вона, зачаровано спостерігаючи, як хліб знову вискакує.

— Іди, сідай. Я тобі зроблю чай. Без миш’яку, чесно.

Лайра сіла за стіл, дивлячись на кухню так, ніби вона щойно потрапила в іншу реальність. І так воно і було.

— А це що? — вона взяла до рук телевізійний пульт.

— Це… магічний пульт. Він керує чорною коробкою, що показує обличчя людей, яких тут нема.

— І ти ще кажеш, що в моїй історії щось не так, — пробурмотіла вона.

— Доторкнись до кнопки. Обережно. Він кусючий.

Лайра натиснула. Телевізор вмикнувся гучним рекламним джинглом.

— АААА! — вона зіскочила зі стільця. — Це... вони там усі справжні?

— Ні-ні, це просто телевізор. Як театр, тільки на дивані і з чіпсами.

— Театр без акторів? — вона нахилила голову. — Хтось точно викрив реальність.

— Добре, поки ти не влаштувала допит з вогнем, їж. — Він поставив перед нею тост із медом і чашку чаю. — Смакує?

Лайра надкусила. Її очі округлились.

— О, Богині світла… це божественно!

— Так, це хліб і мед. Давній рецепт. Більше двох тисяч років. Людство ще не придумало кращого сніданку.

— Це і є ваше джерело сили?

— Майже. Ще — кава, сарказм і прокрастинація.

Лайра усміхнулась, відхилившись назад. Вона ще не знала, що на неї чекає, але одне було точно — цей світ уже починав захоплювати її… по-своєму.

Макс зашнуровував кросівки біля дверей, кидаючи погляд на Лайру, яка сиділа на дивані у футболці, загорнувшись у ковдру наче в трофейний плащ.

— Добре, я мушу йти. Пари, лекції, студентські муки.

— Пари? — вона нахилила голову. — Це як дуелі?

— У деякому сенсі. Особливо, якщо викладач втомлений і без кави.

Лайра задумливо кивнула.

— Тобі принести меч?

— Ні, тут потрібні тільки конспекти й терпіння. Але дякую.

Він накинув куртку, зупинившись перед виходом.

— Слухай, я тебе прошу… не воюй з плитою. Вона вже стара і не витримає.

— Я з нею укладу мирну угоду. Якщо вона не нападатиме першою.

— І не відкривай двері незнайомцям. Навіть якщо це кур’єр. Навіть якщо він каже, що приносить "піццу".

— Піцу? Це зброя?

— Це їжа. Дуже смачна. Але спершу розберемося з тостером.

— Зрозуміло. Не вірити їжі. Перевіряти мечем.

Макс засміявся.

— Добре, королівно в екзилі, я погнав. Не влаштовуй тут повстання. І… спробуй не викликати поліцію, гаразд?

— Якщо вони самі не прийдуть, я чемна. Обіцяю.

Двері зачинилися. Тиша.

Лайра на хвилину посиділа, глянувши на кімнату. Її очі засвітилися, як у дитини в лавці з чарівними іграшками.

— Ну що ж… світ, готуйся. Я тебе зараз вивчу!

Вона почала обережно вивчати квартиру. У ванній відкрила шафку й знайшла... фен.

— О! Це точно щось бойове!

Вона натиснула кнопку — потік гарячого повітря вибухнув їй у лице.

— Вогняний дракон! — заверещала вона, розмахуючи феном, ніби це живий звір.

Фен впав на підлогу. Вона мовчки підійшла, підняла його, обережно поставила на місце.

— Добре. Ти переміг. Але це не кінець.

Потім її увагу привернув ноутбук, що лежав на столі. Вона натиснула на кнопку — і той засвітився, видаючи знайомий звук запуску.

— Знову магія...

На екрані з'явився робочий стіл. Випадково вона натиснула іконку браузера. А далі — YouTube. Першим автоматично ввімкнувся якийсь тупенький відеоблогер, що танцював у костюмі динозавра.

— Що це?.. Це… театр божевільних?

Наступним було відео: «10 речей, які ви не знали про чайники».

— Ви що, тут усі так живете?..

Вона почала клікати далі. Побачила рекламу шампуню — і щиро повірила, що той справді додає блиску "волоссю, як у богині зоряного сяйва".

— Оце вже цікаво…

Минуло 15 хвилин. Кімната була завалена відкритими банками з кухонної шафи, а на екрані крутилися огляди на побутову техніку. Лайра сиділа в центрі цього хаосу, з наушниками на голові, в одній руці — щітка для взуття, в іншій — виделка, якою вона намагалась керувати курсором на ноуті.

— Люди цього світу… ви точно щось приховуєте.

У цей момент повернувся Макс.

Він зупинився на порозі, мовчки оглянув квартиру.

— Я тебе на годину залишив. Одну. Годину.

Лайра озирнулась, з абсолютно серйозним обличчям:

— Я наблизилася до істини. Усе це — великі обряди споживання. І я хочу піцу.

— Я подумав, що… тобі щось потрібно, ну, нормальне, — ніяково сказав Макс, стоячи посеред кімнати з паперовим пакетом у руках. — Щось не схоже на… мантію чаклуна, хаха.

Лайра сиділа на дивані, роздивляючись свої пофарбовані нігті (вона випадково натрапила на лак у ванній і вирішила, що це "еліксир для захисту рук").

— А що не так із моєю мантією? — хитро примружилась вона. — Вона пройшла крізь бурі, дві дуелі, та одного разу зупинила блискавку.

— Ну, тут вона могла зупинити тільки трафік, якщо чесно.

Він простягнув їй пакет.

— Я вибрав щось… м’яке. І зручно. І не чорне. І не з капюшоном розміром із парашут.

Лайра витягла з пакета біле плаття. Легке, літнє, з короткими рукавами й трохи розкльошеним подолом. Тканина була м’яка, іскрилася в світлі. Вона підняла його перед собою, мов якась принцеса вперше бачить королівське вбрання.