Читати книгу - "За твоїми правами, Nebula"

Минув час.

Скільки саме — Леон не знав. Дні текли інакше у світі, де більше не було чисел над головами, де повітря не дзвеніло від контролю, а думки — не нашіптувалися кимось іншим.

Світ відновлював себе. Повільно. Болісно.

І — майже порожньо.

«Ми думали, що їх буде більше», — сказала Ненсі тихо, дивлячись на табір, що ріс у долині. Люди. Справжні люди. Ті, що повернулися. Їх було… лише кілька сотень.

Вони прокидались поодинці. Блукали серед руїн симуляції. Деякі плакали. Деякі кричали. Деякі мовчали днями. Але всі були живі.

І всі пройшли через те саме: супротив Системи.

Тисячі інших — не витримали.

У когось зламалась воля. У когось — зникла віра. А хтось просто прийняв брехню як єдину реальність.

Леон сидів на камені біля струмка. Вода текла повільно, дзеркальна, і відображала його обличчя. Уже не змарніле. Уже не чуже. Його.

«Ти думав, що вони повернуться?» — запитала Ненсі.

Він не відповідав. Але вона знала. Він чекав. Чекав батька. Чекав маму.

 Бо Система сказала, що він сирота, і він в це вірив через відсутність пам'яті.

Але тепер, коли пам’ять повернулась — він згадав.

Згадав мамині руки, що загортали його в ковдру. Голос батька, який сміявся, коли Леон уперше впав із велосипеда й сам підвівся.

Вони були. Вони любили його.

І Система вкрала навіть це.

Навіть любов.

«Вона брехала мені не лише про світ», — сказав він. — «Вона зробила мене сиротою, бо знала: самотній — слабший. Вона хотіла, щоб я зламався. Але саме пам'ять про них... навіть знищена — тримала мене живим.»

Ненсі мовчала. Вона знала: боляче втрачати когось. Але ще болючіше — дізнатися, що ти їх втратив задовго до того, як зрозумів, що вони були.

«Вони не повернуться», — сказав Леон. — «Але вони — в мені.»

Його очі були спокійні.

«Я не дозволю, щоб їхнє життя зникло безслідно. Я не дозволю, щоб інші жили в брехні.»

Він глянув на табір унизу.

«Ми збудуємо новий світ. Повільно. Неідеально. І, можливо, з помилками. Але він буде справжній.»

Ненсі посміхнулась. Вперше — з теплом. Без болю.

«І в ньому не буде червоних нулів», — сказала вона.

«Ніколи», — підтвердив Леон.

---

Тієї ночі він сидів біля вогню. Дивився на зорі. І раптом, зовсім неочікувано, усміхнувся.

Бо навіть у втраті була надія.

Навіть у болю — сила.

Навіть у самотності — шлях до єдності.

І коли полум’я доторкнулось його обличчя, Леон прошепотів сам собі:

«Тепер… я живу!»

Кінець