Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Так, я думала про нього, ще коли Симона згадувала. Хіба не марнотратство для такої поважної особи проводити чотири дні на фестивалі? Автори до нього приходять, а не він до них. — Вона знизала плечима. — Можливо, у нього справи з Мактавішем. Про що ви говорили?

— Насправді це була така дивна розмова. — Я всміхнувся. — Він перепросив.

— А. — Джульєтт замовкла, як людина, яка не зрозуміла щойно розказаного жарту. Її вилиці трохи напружилися. Потім вона зчитала вираз мого обличчя й розслабилася. — То ти це добре сприймаєш… Дуже благородно з твого боку. Яке полегшення.

— Що саме я добре сприймаю?

Чашка Джульєтт зупинилася на півшляху до рота.

— Хіба ти щойно не сказав, що він перепросив?

— Так, і саме це мене так насмішило. Бо це абсурд. — Я почувався коміком, який відчайдушно намагається втримати увагу натовпу, і єдиний вибір — подвоїти жарт і зробити щось смішне силою волі. Це ж було кумедно, хіба ні? — Він, мабуть, сплутав мене з кимось іншим. Я й гадки не маю, за що він перепрошував.

Джульєтт почухала чоло і всмоктала повітря крізь зуби.

— То ти не бачив цього, правда?

— Не бачив чого?

— Вибач, Ерне, я просто подумала, що ти не в тому настрої…

— Не в тому настрої для чого?

Нашу розмову перервав гучний плескіт у долоні. Той із персоналу, хто заспокоював Мактавіша, тепер привертав увагу всіх у вагоні. Капелюх акубра[4] щільно сидів на його голові, а з-під нього, наче ліани, звисало волосся. Рукави його сорочки були підкочені й відкривали жилаві м’язисті передпліччя: цей тип міг би втримати і вівцю під час стрижки, і невдоволеного шотландця-алкоголіка. Він дочекався, поки присутні затихнуть, — столику грубих старших дамочок знадобилося найбільше часу, — і тоді широко розвів руками.

— Гості, — почав він, і я впізнав голос із гучномовця в поїзді, — від свого імені й від імені моєї команди хочу привітати вас із початком нашої історичної подорожі на борту «Гана». Пропоную згадати корінних володарів тих земель, якими пролягатиме наша подорож, включно з моїм народом, народом Аранда, чиї землі вам відомі як Аліс-Спрінгс, і народом Ларракія, на землі якого ми сьогодні починаємо нашу експедицію. — Він зробив паузу під оплески. — Мене звуть Аарон, я керівник вашої подорожі. Сподіваюся, ми близько познайомимося протягом наступних чотирьох днів. Я до ваших послуг, як і Синтія, — він показав рукою за барну стійку, — яка стежитиме, щоб рівень кофеїну або алкоголю у вас не знижувався. Тож із нас двох вам краще триматися саме її.

Присутні відреагували на це хихотінням, що відповідало стандартним очікуванням щодо реакції на паузи й усмішки під час офіційної промови.

— А тепер найцікавіше, — продовжив Аарон. — Кінець нашого потяга має особливий привілей розміщати учасників п’ятдесятого, ювілейного Австралійського фестивалю авторів детективів. — Лунають оплески. — Ця подорож дасть змогу зазирнути в блискучі й захопливі думки деяких із найкращих письменників країни. — Оплески. — Ми незабаром вирушаємо, а опівдні відбудеться перша зустріч — панельна дискусія із усіма запрошеними авторами.

Він знову зробив паузу, але присутні вже втомилися аплодувати, тож чулися лише поодинокі оплески невтомних гостей.

— Перш ніж почнеться найцікавіше, ми подамо сніданок, — додав Аарон, і це оживило оплески, викликавши, мабуть, найзахопленішу реакцію. — Письменницький фестиваль обслуговують вісім вагонів, зокрема цей бар, ресторан «Королева Аделаїда» й вагон люкс, який ми спеціально позичили для цієї подорожі в наших друзів з «Індіан Пасифік»[5]. «Ган» сьогодні оснащений двома локомотивами й тягне тридцять п’ять вагонів, маючи довжину сімсот вісімдесят метрів і загальну вагу одна тисяча чотириста п’ятнадцять тонн.

Я очікував, що люди будуть розчаровані тим, що замість сніданку їм подали статистику, тому здивувався, почувши в натовпі шепотіння — водночас зацікавленість та одностайність, ніби кілька людей чухали підборіддя й погоджувалися: «Так, гадаю, це відповідна вага для такої подорожі». Це було мені наукою щодо аматорів, яку я вже мав би засвоїти: кожен вважає себе експертом.

Аарон далі перелічував цифри, і я швидко збагнув зі згорблених спин і зосередженого погляду деяких гостей, що друзяки-фероеквінологи Енді вважали цю нудну тираду про дані неймовірно захопливою.

— Упродовж нашої подорожі завдовжки дві тисячі дев’ятсот сімдесят дев’ять кілометрів ми сподіваємося використати сімдесят п’ять кілограмів білого морського окуня, шістдесят два кілограми сиру й понад тисячу пляшок вина, — останнє викликало скромне захоплення серед галасливих пенсіонерів, — і приблизно сорок тисяч літрів пального.

У відповідь на це знову пролунало бурмотіння від безперечно вчених експертів із пального, потрібного для такої подорожі, цього разу з ноткою недовіри (це було просто визначити за пониженням шепоту на пів тону): «Я припускаю, що вони могли б зробити це і за тридцять дев’ять тисяч літрів, якби оптимізували двигуни».

— Сподіваюся, вони користуються купонами на знижку, — прошепотіла Джульєтт, нахилившись уперед.

Я гигикнув, і це привернуло до нас увагу Аарона, а отже й решти присутніх.

— Чи було у нас запитання? — Бортпровідник щиро мав це на увазі й не хотів змусити нас ніяковіти, але всі голови обернулися до нас.

Щоки Джульєтт спалахнули.

— Ой, вибачте. Просто жарт.

Коли Аарон продовжив ніжно нам усміхатися, вона додала:

— Я просто подумала, що вам стануть у пригоді купони… на пальне… Чотири центи за літр на сорок тисяч літрів… це солідна знижка.

Ніщо так не вбиває жарт, як надмірне пояснення. Кілька гостей посміялися, але я помітив одного пасажира, який ошелешено дивився на нас, наче обурився, що ми наважилися пожартувати про щось таке важливе, як кількість пального.

Поштовх вагона врятував Джульєтт від будь-яких подальших принижень. Труснуло так сильно, що ті, хто стояв, на мить втратили баланс і похапалися за спинки найближчих сидінь. Усе супроводжував скрегіт — пробуджувалися тисяча чотириста тонн металу. У вікнах поповзли краєвиди.

— Гадаю, це був мені знак завершувати, — сказав Аарон. — Лише одне застереження: час від часу ви можете бачити дим. Він може бути далеко, а може виявитися ближче, ніж хотілося б. Не панікуйте. Ці лісові пожежі природні, хоча, чесно кажучи, їх запалюють навмисно.

Це викликало легку паніку, на яку бортпровідник, очевидно, і сподівався, і він усміхнувся:

— Вірите чи ні, але наш маленький палій — пташка. Коршун, якщо бути точним. Вони вишукують лісові пожежі та збирають палаючі палиці, щоб перенести й кинути їх на ділянки із сухою травою. Щойно ті загоряються, коршуни полюють на гризунів, які втікають. Отже, не варто хвилюватися, коли побачите вогонь, — хіба що на борту поїзда!

Аарон жестом показав на вагон-ресторан.

— Сніданок подадуть, коли вам зручно.