Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Насправді я був майже зачарований. Мені знадобилося ще принаймні п’ятнадцять хвилин, щоб згадати: мушу запитати Джульєтт, що саме вона приховує про Ваєтта Ллойда.

Розділ 6

— Одна зірка?!

Від люті я ледь не кинув телефон через стіл, наче він був розпеченим вугіллям. Я щойно відкрив інтернет-браузер. На екрані висіла сторінка моєї книги «Усі в моїй родині — вбивці» на Goodreads, із новим опублікованим відгуком. Той був із маленькою червоною зірочкою. Тільки з однією.

— Одна клята зірка?! Що він собі думає?

— Ерне, — м’яко сказала Джульєтт, — гадаю, ти надто гостро реагуєш.

Я озирнувся. Кілька людей підняли голови від своїх сніданків та обернулися на мій емоційний спалах. Вагон-ресторан був обладнаний дюжиною (чи близько того) чотиримісних столиків із відкидними сидіннями. Білосніжні скатертини й відполіровані срібні столові прибори виблискували в променях сонячного світла, що пробивалося крізь панорамні вікна, а стелю оздоблювали нефритово-зелені світлодіодні стрічки. Я помітив, як Генрі Мактавіш снідає в дальньому кутку з Ваєттом і — що дужче мене розлютило — Симоною. Усі схилилися над столом: спини згорблені й нагадують крила грифа. Ця поза призначена виключно для інтриг.

Я намірився підвестися, але Джульєтт торкнулася моєї руки й багатозначно кашлянула. Я простежив за її поглядом і вразився, побачивши, що схопив лівою рукою ніж. Таке було радше рефлексом — схопити щось поблизу, коли підводишся, — але це так мене здивувало, що я з брязкотом впустив ножа.

— Трохи старої крові родини Каннінґемів досі в мені, — виправдався я так невимушено, як тільки був здатен. Відклав телефон, і Джульєтт перевернула його екраном донизу, щоб червона зірка не дивилася на мене. Їй не варто турбуватися: та зірка вже закарбувалася на моїй сітківці.

Сьогоднішня дата. Одна червона зірка. Одне слово внизу: «Огидно». Автор відгуку — Генрі Мактавіш.

У пам’яті вигулькнули перепросини Ваєтта: «Ну, це не ввічливо. Але ми не можемо таке контролювати, погоджуєтеся?».

— Можливо, у нього палець зіслизнув, — припустила Джульєтт.

— У слові «огидно» шість літер.

— Я мала на увазі зірочки.

— То зайти на сайт, ввести назву моєї книги, відкрити потрібну сторінку, увійти в поле для створення відгуку й набрати його він здатен, а потім промахується й тисне на крайню ліву зірку замість крайньої правої?

Я дивився на стіл Мактавіша. Про що, в біса, вони говорили? Як моя агентка могла підійти до них і по-товариськи спілкуватися після такого?

— Ерне? — Цього разу Джульєтт клацнула пальцями перед моїм носом.

Синтія почула це та сприйняла за сигнал підійти. Тепер ми почувалися, наче замовляємо собі панкейки та яєчню-бовтанку класично-церемонними жестами.

— Вибач, — сказав я, коли ми знову залишилися наодинці. — Я просто… намагаюся це перетравити. І давно він уже висить?

Вона похитала головою.

— Не думаю. Я побачила його лише в нашому купе, саме перед тим, як ми пішли на сніданок. Не хотіла тебе засмутити. Я не приховувала цього… навмисне. — Вона стиснула губи в заклику до розуміння. Я пригадав, як вона просила мене забути про звернення до Мактавіша по відгук.

— Вибач, — сказав я. — Не варто було на тобі зриватися.

— Це доволі справедливо. Хоча, — вона подивилася на сервірування столу, — я, мабуть, мала сказати тобі, коли під рукою не буде ножів. Тільки пам’ятай, рецензії читають лише самі автори й інші автори.

— Саме про це я і хвилююся, — сказав я, а потім зізнався: — Я сподівався, що трохи краще впишуся в середовище.

Це прозвучало по-дитячому, але я хвилювався про це з моменту запрошення. Усі інші учасники опублікували кілька книг або мали численні нагороди; вони були письменниками. А я просто опинився там, де одна купа людей вбила іншу купу людей, і записав усе це. Я й до цього почувався самозванцем, а тепер точно знав, що принаймні один із моїх сучасників теж вважав мене ним. Я подумав, що незабаром і решта доєднається.

— Ти ще навіть не з усіма познайомився…

— Я не… Я не знаю, чи заслуговую бути тут.

Авжеж, було ще дещо, крім цього, але це був найлаконічніший спосіб висловити обидва занепокоєння в одному реченні. Хай там як, приблизно стільки я був готовий визнати.

— Гей! Твоя книга така сама хороша, як і будь-яка з їхніх. Крім того, за кілька годин у нас не буде мобільного зв’язку. Ніхто навіть не побачить…

— Схоже, старий шотландець добряче вам вичитав. — Капловухий чоловік у різнокольорових підтяжках, який, як я підозрював, був Аланом Ройсом, простягнув мені руку й довів, що я не помилився. — Алан Ройс. Ви не заперечуєте?

Він не дочекався ані відповіді, ані потиску руки й із буркотінням вмостився на сидіння навпроти Джульєтт. Через кремезну статуру йому було незручно сидіти в тісноті біля столика. У його вухах росло більше волосся, ніж на всій голові. З них стирчали такі довгі волосинки-антени, що, гадаю, навряд чи він міг їх не помічати. Імовірно, вони виконували певну функцію, подібно до котячих вусів, з огляду на те, що, можливо, периферійний зір у нього був обмежений через крихітні, як у плюшевого ведмедика, очі. Умостившись, він озирнувся — або то він так свої вушні антени застосовував — і клацнув до Синтії. Я зніяковів: тепер вона точно вважає наш столик столиком клацарів.

Поки він замовляв, я звернув увагу на блокнот, який він усюди носив із собою і поклав розгорнутим на столі. Там був безлад із нотаток, але я помітив записане великими літерами: «МІНІМІЗУВАТИ ВБИВСТВА», а поруч — запитання «НАЗВА?». Під цим був список імен, включно з моїм і Джульєтт, і марковані списки з описами. Біля мого імені він написав: «обличчя янгола: широкі, часто розгублені очі, несолідний». Біля імені Джульєтт — «пташка не його польоту». Можливо, саме тому я так докладно описував волосся у його вухах. Автори люблять підмічати нюанси. У нього також був список нотаток про поїзд, які ви вже читали в моїх описах. Є так багато способів описати вагон: «смарагдово-зелений ковролін; у разі надзвичайної ситуації потягнути тут; сокира; запас білого морського окуня — 75 кг». Він навіть обрізав жарт Джульєтт, написавши: «купон на пальне».

Він спіймав мене на читанні й захлопнув блокнот.