Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Ви пишете криміналістські трилери, правда? — Джульєтт змістила фокус теми з рецензії.

— Мій герой — судмедексперт, якщо ви це маєте на увазі. Доктор Джейн Блек: одинадцять книг, три повісті.

— Я колись любив CSI[6], — сказав я.

Алан закотив очі.

— Мені більше подобається думати, що я пишу романи про суспільство, моральну деградацію та людяність, а сам злочин лише запускає більш… — він зробив паузу у явній спробі справити враження, — просвітлену розмову про деякі реальні проблеми. Уся ця CSI-шна маячня здається мені доволі, — його губи скривились у жорстокій посмішці, коли він навмисно добирав наступне слово, — огидною.

Казати все це було надто самовпевнено з боку того, хто, як я пізніше дізнався, написав повість, у якій доктор Джейн Блек подорожує в часі та проводить судове розслідування вбивства динозавра. Влучну репліку у відповідь допомогли би придумати і ретроспектива, і гугл, але, враховуючи, що в мене не було ні того, ні іншого, я міг відповісти лише поглядом, що виражав нерозуміння.

— Знаєте, ви хочете одиницю, — вів далі Алан, не звертаючи уваги на мою наїжаченість. — Або, очевидно, п’ятірку. Тому що зможете використовувати обидві для реклами. Двійка — ну таке, просто погані новини. Але одиниця — це лихо, що творить історію. Люди будуть схильні пересвідчуватися, чи так усе погано.

— Ви можете здивуватися, Алане, але від цього мені не легше.

— Знаєте, що Ваєтт Ллойд чотири рази відхиляв мій перший рукопис, перш ніж погодився опублікувати його? — Насправді мені таки стало трохи легше. — Це все частина гри.

— Ви вже мактавізовані? — почули ми жіночий голос. Його власниця підійшла до Алана й вирішила доєднатися до розмови. Вона дивилася на мене, коли говорила, а отже, теж бачила відгук. — Ернесте, так?

Я кивнув.

— Я Ліза. — (Не те щоб я вихвалявся, але мені вдалося правильно ідентифікувати її у своїх припущеннях.) — Ви, мабуть, інші автори? Я б краще не сідала з гостями.

— Рада познайомитися. Джульєтт.

— Навзаєм.

Вони потиснули одна одній руки.

— Алан… — Ройс чекав надто довго в надії, що його впізнають. — Ройс.

— О, той хлопець, що пише про криваві розтини. Моя мама читає ваші книжки.

Це ще один із тих видавничих компліментів: «Я сам не став би, але хтось із моїх знайомих вас читає».

— Мені більше подобається думати, що я пишу про суспіль…

— Мактавізований? — простогнав я. — Боже, так погано, що це прикметник. Є хоч хтось, хто того відгуку не бачив?

— Не хвилюйтеся, — відповіла Ліза, — відгуки читають лише…

— Усі в цьому поїзді.

— Слухайте, ви не єдиний, хто отримав відгук, — сказав Алан, ніби це було змагання. — Він нам усім по одному дав.

— Справді? — У моєму голосі звучала жалюгідна надія, що з кимось моє горе можна розділити.

— Ну, не по одиниці всім, а кожному по відгуку. Усім учасникам фестивалю. Мені поставив четвірку, — Алан підніс вказівний палець, — але її можна сприймати як п’ятірку.

— Може, він промахнувся, — тихо сказала Джульєтт.

— Що він написав? — не втримався я.

— Лише одне слово, як і вам: «Абсолют».

— Можливо, Ернестові вже досить розмов про відгуки, — втрутилася Ліза. Очима вона висловила мені співчуття.

— О, припиніть. Ніби ви не хочете про свій поговорити!

Вона подивилася на стіл.

— Я й справді не хочу.

— П’ять зірок! — Алан показав Джульєтт п’ять коротких пальців. — «Надзвичайно», так?

— Щось таке.

— Це дивно. — Джульєтт узяла мій телефон і погортала кілька сторінок. Запропонувала мені глянути. — Його профіль узагалі неактивний. Він буквально ніколи не лишав нікому відгуків до сьогоднішнього ранку, а потім лишив аж п’ять кожному з вас. Усім одразу.

У профілі Мактавіша я побачив, що він справді зробив лише п’ять оглядів, і всі — сьогодні вранці. Єдина опублікована книга Лізи Фултон, «Баланс правосуддя» — юридична драма двадцятиоднорічної давнини, про викрадачку автомобіля, яка зазнала сексуального насильства з боку судді, що розглядав її справу, мала п’ять зірок зі словом «Надзвичайно». Книга Алана Ройса «Холодна шкіра: доктор Джейн Блек № 11» мала чотири зірки та слово «Абсолют». Поки що все точно. Майбутня книга С. Ф. Мейджорс, «Таємничий незнайомець» — психологічний трилер, який зараз читала Джульєтт, мала тризірковий рейтинг і, знову таки, єдине слово: «Маячня».

— Він розставив нас рядком, — сказав я ще до того, як перевірив рейтинг Вольфганга. Він отримав, як я й очікував, двійку.

— «Божественно», — продекламувала Джульєтт, стоячи поруч зі мною.

— Читається як п’ятірка, — сказав я. «Божественно» було дивним словом для компліменту в огляді з двома зірочками. Хіба що контекст був «Я краще богові душу віддам».

— Сумніваюся, що Вольфганг це бачив, — сказала Ліза. — Серйозні письменники не так багато зависають в інтернеті, як ми. На вашому місці я б не казала йому.

Ми із Джульєтт кивнули на знак згоди. Нікому не потрібне схвалення сторонніх людей, коли маєш лаври й нагороди. Вольфганг писав книжки, які не перепрошували й не задовольняли читачів, ніби казав: якщо його твори для тебе заскладні (а для мене так і було), це твоя особиста провина.

— А рейтинг не такий і справедливий, еге ж? — уїдливо мовив Алан, повертаючись до Лізи. — П’ять зірок? Та ну? — Він зрозумів, що сміється сам, і прикусив язика. — Що? Ти завжди була його улюбленицею.

Ліза мала такий вигляд, ніби збиралася вдарити його, перш ніж Джульєтт втрутилась і розрядила ситуацію.

— Це не змагання. Це навіть не думка критика. Просто один чолов’яга сидить за клавіатурою і намагається з вами погратися — на що ви всі, до речі, клюнули. Це просто безглуздо.

Щоб ви знали, це не зовсім безглуздо. Я уточнюю, бо саме так думав тоді й навіть зараз, описуючи все це знову — хоча і з інших причин, — дотримуюся цієї позиції.

— Мене це не турбує, — нарешті погодився Алан. — Він може поставити мені й одиницю, я все одно про це не хвилююся. Відгук на книзі набагато важливіший, ніж онлайн-огляд.

— Він напише вам відгук на книгу? — На власний подив, я неправильно зробив наголос, і Алан похитнувся.

— І що саме ви маєте на увазі під цим?

Я м’яко пояснив свою думку:

— Я думав, що Мактавіш не пише відгуки на книги, от і все.

— А він і не пише. — Алан тепер мав самовдоволений вигляд дитини, яка знала таємницю. — Якщо він не винен тобі послугу.

Принесли їжу, що перешкодило йому далі розвивати цю тему, і ми відійшли від гри в змагання. Я швидко поїв. Моя соціальна батарейка не давала стільки ж енергії, скільки сорок тисяч літрів пального давали поїзду. Я боявся, що зарано використав забагато сил, маючи справу з