Читати книгу - "Шістка воронів"

На краю провулку з’явився темний чоловічий силует.

— У чому річ? — запитав Каз.

Тінь кинулася на нього. Каз змахнув ціпком. Він мав би влучити прямісінько в ногу нападникові, але натомість палиця розітнула порожне повітря. Каз спіткнувся, заточився й втратив рівновагу, занадто сильно розмахнувшись.

Несподівано чоловік опинився перед хлопцем, а його кулак врізався в Бреккерову щелепу. Каз хитнув головою, намагаючись розігнати зірочки, що літали довкола, а потім розвернувся й замахнувся знову. Але там уже нікого не було. Важка голова ворона на вершечку Казового ціпка просвистіла в повітрі та врізалася в стіну.

Бреккер відчув, як хтось праворуч висмикнув ціпок із його рук. То що, нападник був не один?

І тут силует пройшов крізь стіну. Казів мозок ледь не скипів, намагаючись знайти пояснення тому, що він побачив, а щільний туман перетворювався на мантію, черевики й бліде обличчя.

«Привиди!» — подумав Каз. Дивний дитячий страх, але зараз у нього не було жодних сумнівів. Джорді нарешті прийшов, щоб помститися йому.

— Час сплачувати борги, Казе. Не можна чогось отримувати, нічого не даючи.

У Казовому мозку промайнула принизлива приглушена панічна хвиля. Фантом кинувся на хлопця, і той відчув гострий укол голки на шиї. У привиду був шприц?

«Дурень», — подумав Каз і провалився в темряву.

* * *

Каз прокинувся від різкого аміачного смороду. Цілком отямившись, він відкинув голову назад.

Перед ним сидів старий чоловік, одягнений у форму університетського медика. У руці він тримав слоїк із нюхальною сіллю, котрим махав під хлопцевим носом. Запах був просто нестерпний.

— Відійди від мене, — прохрипів Каз.

Медик байдуже глянув на нього й заховав сіль до шкіряного мішечка. Каз поворушив пальцями — оце й усе, що він міг зробити.

Хтось прив’язав його до стільця, а руки зв’язав за спиною. Невідомо, що йому вкололи, але почувався Бреккер так, наче був напідпитку.

Медик відійшов убік, і Казові довелося двічі змигнути, щоб погляд став чіткішим, а мозок осягнув абсурдну розкіш інтер’єру. Хлопець очікував прокинутися в лігві Чорних Вістер чи якоїсь іншої банди. Але це не була дешева показна пишність Бочки. Щоб так обставити сквот, потрібні були чималі грошики: тут були панелі з червоного дерева, прикрашені різьбою у вигляді пінливих хвиль і летючих риб, книжкові полиці, укриті візерунками вікна, і Казові навіть здалося, що тут висить оригінал Де Каппеля. Один із тих стриманих, виконаних маслом портретів, де біля дами з розгорнутою на колінах книжкою лежало ягня. Чоловік, що спостерігав за ним з-поза широченного стола, мав такий розкішний вигляд, що, напевно, був купцем. Але якщо це була його садиба, чому двері охороняли озброєні чатові з міської варти?

«Прокляття, — подумав Каз, — мене що, заарештували?» Якщо справді так, то на купця чекає великий сюрприз. Завдяки Інеж він назбирав інформації про кожного суддю, судового пристава й високопоставленого радника Керчу, тож вийде з камери ще до світанку. Щоправда, Каз не був у камері, його просто прикули до стільця. То що ж, у біса, відбувається?

Чоловікові було за сорок, він був сухорлявим, але вигляд мав шляхетний, хоча волосся вже помітно відступило від чола. Коли Каз стикнувся з ним очима, той відкашлявся й склав пальці дашком.

— Пане Бреккер, я сподіваюся, ви не надто кепсько почуваєтеся.

— Заберіть від мене цього черв’яка. Зі мною все гаразд.

Купець кивнув медикові.

— Можете йти. Надішлете мені рахунок. І, звісно ж, я сподіваюся на вашу розсудливість щодо наших домовленостей.

Медик схопив свою валізу й покинув кімнату. Після цього купець підвівся й підняв стос паперів зі свого столу. Він був убраний у сюртук ідеального крою й камізельку — таку, яку носили всі купці Керчу: темну, досконалу, котра лише підкреслювала статки. Але кишеньковий годинник і затискач для краватки повідомили Казові все, що він хотів знати: золоту кришку годинника прикрашав важкий лавровий вінок, а затискач — масивний витончений рубін.

«За те що ти прикував мене до стільця, я повідриваю ці гігантські прикраси, а затискач устромлю просто у твою купецьку шию», — подумав Каз, але вголос мовив лише:

— Ван Ек.

Чоловік кивнув. Звичайно ж, він не вклонився. Купці не вклоняються мерзотникам із Бочки.

— Що ж, ви мене знаєте.

Каз знав символи й коштовності всіх купецьких родин Керчу. Ван Еків герб вінчав червоний лавровий лист. Не треба бути професором, щоб здогадатися, що до чого.

— Я знаю вас, — сказав хлопець. — Ви один із тих купців, що обстоюють очищення Бочки.

Ван Ек знову легенько кивнув:

— Я намагаюся допомогти людям знайти спосіб заробляти гроші чесно.

Каз засміявся:

— Яка різниця між азартними іграми у «Воронячому клубі» й спекуляціями під дахом Біржі?

— Першим займаються злодії, а другим — торговці.

— Коли людина втрачає гроші, вона навряд чи бачить різницю.

— Бочка — кубло, де множаться покидьки, вади й насилля.

— Скільки кораблів із тих, що вирушили з Кеттердама, не повернулися?

— Це не…

— Щоп’ятий, Ван Еку. Один із п’яти кораблів, що вирушають на пошуки кави, юрди й рулонів шовку, зникає в морських глибинах, розбивається об скелі, стає жертвою піратів. Один із п’яти екіпажів гине, тіла загиблих губляться в чужих водах, стають їжею для морських риб. Не будемо згадувати про насилля.

— Я не збираюся обговорювати питання етики зі шмаркачами з Бочки.

Каз і не сподівався на це. Він лише тягнув час, перевіряючи, наскільки туго затягнені кайданки навколо зап’ясть. Пробігся пальцями ланцюгом, наскільки це було можливо. Продовжував міркувати, куди це притягнув його Ван Ек. Хоча вони ніколи раніше не зустрічалися, Бреккер вивчив внутрішній і зовнішній план Ван Екового будинку. Де б вони не були, це точно не купцева садиба.

— Гадаю, я опинився тут не заради розв’язання філософських проблем, то в чому річ? — Із цього запитання зазвичай починалася будь-яка ділова зустріч. Це було партнерське привітання, а не благання в’язня.

— Я маю до вас пропозицію. Точніше, її має Рада.

Казові вдалося приховати своє здивування:

— Торговельна Рада завжди починає переговори з бійки?

— Сприймайте це як попередження. І демонстрацію сили.

Бреккер пригадав силует із провулка, те, як він з’являвся й зникав, наче привид. Джорді.

Подумки струснув себе: «Не Джорді, бовдуре. Зосередься». Їм пощастило схопити його, бо втратив пильність, упиваючись власною перемогою. Він отримав своє покарання й більше не припуститься такої