Читати книгу - "Ми були брехунами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона дуже схудла, — зауважує Керрі.
— Це все горілка. Я вживаю її замість їжі.
— Вона не може їсти, коли болить, — каже мама. — Від болю її нудить.
— Бесс спекла твій улюблений чорничний пиріг, — каже мені тітка Керрі.
Вона знов обіймає маму.
— Чогось ви раптом полюбили обійматися, — кажу я. — Раніше такого не було.
Тітка Керрі обіймає і мене. Вона пахне дорогими парфумами з відтінком лимону. Давно ми не бачилися.
Дорога від гавані до острова холодна і мерехтлива. Я сиджу на кормі човна, а мама з тіткою стоять за кермом. Я занурюю руку у воду. Вода бризкає на плащ, просочує брезент.
Незабаром я побачу Ґета.
Ґет, мій-не мій Ґет.
Будинки. Малечу, тіток, Брехунів.
Я почую ячання чайок, їстиму слампи, і пироги, і домашнє морозиво. Слухатиму глухий стукіт тенісних м’ячиків, гарчання ретриверів, луну власного дихання під час плавання з маскою і трубкою.
Ми розпалюватимемо вогнища, які пахнуть попелом.
Чи почуватимуся я як удома?
Невдовзі перед нами з’являються знайомі обриси Бічвуду. Першим я бачу Уїндермір з його численними загостреними схилами дахів. Та дальня кімната праворуч — мамина, он її світло-блакитні фіранки. Моє ж вікно виходить на суходіл.
Коли Керрі завертає за мис, я бачу присадкуватий, схожий на коробку Каддлдаун — найнижчу точку острова. Маленька, ніби зіткана з клаптиків, піщана бухточка притулилася внизу дерев’яних сходів.
Коли ми підпливаємо до західної частини острова, краєвид змінюється. Ред-Ґейт не дуже добре видно між дерев, але його червоний краєчок таки проглядає. Я бачу великий пляж, на який теж виходять дерев’яні сходи.
Клермонт розташований на найвищій точці острова, з нього на три боки видно море. Я витягаю шию, намагаючись роздивитися його милу башточку, але її немає. Дерев, які колись затіняли велике подвір’я на схилі, немає також.
Замість шестикімнатного вікторіанського будинку з круговою терасою та кухнею в стилі кантрі, замість будинку, де дідусь споконвіку жив щоліта, я бачу сучасну глянцеву будівлю, яка, мов пташка на жердинці, влаштувалася на скелястому пагорбі. З одного боку від неї — японський сад, з іншого — гола скеля. Ця будівля — скло і залізо. Холодна.
Керрі глушить мотор, і говорити одразу стає легше.
— Це Новий Клермонт, — каже вона.
— Минулого року то була просто коробка. Я не уявляла, як це у нього не буде газона, — зауважує мама.
— Це ти ще всередині не була. Стіни зовсім голі, а в холодильнику в батька лише яблука та шматок гаварті[13].
— Відколи це він полюбив гаварті? Це не дуже добрий сир.
— Він не вміє купувати продукти. Джинні та Люсіль, нові кухарі, роблять лише те, що він накаже. Він їв самі тости з сиром. Але я склала великий список, і вони скупилися в Едгартауні. Тепер нам вистачить на кілька днів.
Мама тремтить.
— Добре, що ми тут.
Поки сестри говорять, я витріщаюся на новий будинок. Я знала, що дідусь робить ремонт, звісно. Вони з мамою обговорювали нову кухню, коли він приїздив до нас кілька днів тому. Холодильник, і морозильну камеру, і шухляду для підігріву, і полички для спецій.
Та я не розуміла, що він зніс старий дім. Що галявинки більше немає. Як і дерев, і зокрема великого клена, на якому висіла гойдалка з покришки. Тому клену було, напевне, із сотню років.
У морі здіймається хвиля, вона вистрибує з глибини, як кит, нависає наді мною. Моє горло стискає спазм, дихання перехоплює. Кров б’є мені в голову. Я тону.
На мить мені стає так сумно, так невимовно сумно від думки про старий клен з гойдалкою. Ми ніколи не казали дереву про те, як любимо його. Не дали йому імені, нічого не зробили для нього. Воно могло б іще пожити.
Мені холодно, так холодно.
— Кейденс? — Мама нахиляється наді мною.
Я хапаюся за її руку.
— Опануй себе, — шепоче вона. — Зараз же.
— Що?
— Ти можеш. Ти мусиш.
Ну добре, добре, це було всього лише дерево.
Просто дерево з гойдалкою, яке я дуже любила.
— Не влаштовуй сцен, — шепоче мама. — Вдихни і сядь.
І я роблю, як вона каже, щойно мені стає сил, як я, власне, і завжди робила.
Тітка Керрі, намагаючись переключити мою увагу, жваво розповідає:
— Новий садок гарний, просто до нього потрібно звикнути, — говорить вона. — Тут є де посидіти із коктейлем. Тафт та Вілл відшукують незвичайні камені.
Вона повертає човна до берега, і раптом я помічаю, що мої Брехуни чекають на мене не на причалі, а біля побитого морем і вітром паркану вздовж кільцевої стежини.
Міррен стоїть на підніжці паркану, радісно махаючи, волосся розвіває вітер.
Міррен. Вона цукор. Вона цікавість і дощ.
Джонні стрибає вгору і вниз, час від часу роблячи колесо. Джонні. Він — енергія. Успіх і невловимість.
Ґет, мій Ґет, колись-мій-Ґет, — він теж прийшов мене зустрічати. Він стоїть трохи віддалік паркану, на скелястому пагорбі, який веде у Клермонт. Він щось семафорить мені руками, малюючи в повітрі складні візерунки, ніби я маю зрозуміти його секретний код. Він — сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава.
Ласкаво просимо додому, кажуть вони. Ласкаво просимо.
24
БРЕХУНИ НЕ ВИХОДЯТЬ на причал, коли ми підпливаємо. Не виходить ні тітка Бесс, ні дідусь. Сама лише малеча: Тафт, Ліберті та Бонні.
Хлопці, їм обом по десять, штурхають одне одного й постійно б’ються. Тафт підбігає і хапає мене за руку. Я беру його на руки і кружляю. Він навдивовижу легкий, наче його вкрите веснянками тіло не людське, а пташине.
— Тобі вже краще? — питаю я.
— У нас купа морозива в морозилці! — горлає він. — Трьох видів!
— Агов, Тафте. Коли ти дзвонив мені вчора, був дуже засмучений.
— Ні.
— Так.
— Міррен почитала мені книжку, і я пішов спати. Чи й не чи.
Я куйовджу його медове волоссячко.
— Це просто будинок. Будинки часто здаються страшними вночі, але вранці вони знов привітні.
— Але ми однаково не ночуємо в Каддлдауні. Ми переїхали до дідуся в Новий Клермонт.
— Справді?
— Так, але ми мусимо бути охайними і не поводитися як ідіоти. Ми вже перенесли речі. А Вілл знайшов трьох медуз та мертвого краба на великому пляжі. Хочеш подивитися?
— Авжеж.
— Краб у нього в кишені, а от медузи у відрі з водою, — каже Тафт і тікає.
Ми з мамою прямуємо островом до Уїндерміру — короткий шлях брукованою деревом стежиною. Близнючки допомагають із валізами.
Дідусь і тітка Бесс на кухні. У вазах на кухонній стійці — польові квіти, а тітка Бесс тре чисту мийку йоржиком «Брілло»[14], поки дідусь читає «Мартас-Він’ярд Таймс».
Бесс — м’якіша і світліша за своїх сестер, та все ж вони з одного тіста. На ній білі джинси й синій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.