Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ми були брехунами 📚 - Українською

Читати книгу - "Ми були брехунами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ми були брехунами" автора Емілі Локхарт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 43
Перейти на сторінку:
class="p1">Це неправда. Ті ліки, що не викликають звикання, не допомагають.

— Вона дуже схудла, — зауважує Керрі.

— Це все горілка. Я вживаю її замість їжі.

— Вона не може їсти, коли болить, — каже мама. — Від болю її нудить.

— Бесс спекла твій улюблений чорничний пиріг, — каже мені тітка Керрі.

Вона знов обіймає маму.

— Чогось ви раптом полюбили обійматися, — кажу я. — Раніше такого не було.

Тітка Керрі обіймає і мене. Вона пахне дорогими парфумами з відтінком лимону. Давно ми не бачилися.

Дорога від гавані до острова холодна і мерехтлива. Я сиджу на кормі човна, а мама з тіткою стоять за кермом. Я занурюю руку у воду. Вода бризкає на плащ, просочує брезент.

Незабаром я побачу Ґета.

Ґет, мій-не мій Ґет.

Будинки. Малечу, тіток, Брехунів.

Я почую ячання чайок, їстиму слампи, і пироги, і домашнє морозиво. Слухатиму глухий стукіт тенісних м’ячиків, гарчання ретриверів, луну власного дихання під час плавання з маскою і трубкою.

Ми розпалюватимемо вогнища, які пахнуть попелом.

Чи почуватимуся я як удома?

Невдовзі перед нами з’являються знайомі обриси Бічвуду. Першим я бачу Уїндермір з його численними загостреними схилами дахів. Та дальня кімната праворуч — мамина, он її світло-блакитні фіранки. Моє ж вікно виходить на суходіл.

Коли Керрі завертає за мис, я бачу присадкуватий, схожий на коробку Каддлдаун — найнижчу точку острова. Маленька, ніби зіткана з клаптиків, піщана бухточка притулилася внизу дерев’яних сходів.

Коли ми підпливаємо до західної частини острова, краєвид змінюється. Ред-Ґейт не дуже добре видно між дерев, але його червоний краєчок таки проглядає. Я бачу великий пляж, на який теж виходять дерев’яні сходи.

Клермонт розташований на найвищій точці острова, з нього на три боки видно море. Я витягаю шию, намагаючись роздивитися його милу башточку, але її немає. Дерев, які колись затіняли велике подвір’я на схилі, немає також.

Замість шестикімнатного вікторіанського будинку з круговою терасою та кухнею в стилі кантрі, замість будинку, де дідусь споконвіку жив щоліта, я бачу сучасну глянцеву будівлю, яка, мов пташка на жердинці, влаштувалася на скелястому пагорбі. З одного боку від неї — японський сад, з іншого — гола скеля. Ця будівля — скло і залізо. Холодна.

Керрі глушить мотор, і говорити одразу стає легше.

— Це Новий Клермонт, — каже вона.

— Минулого року то була просто коробка. Я не уявляла, як це у нього не буде газона, — зауважує мама.

— Це ти ще всередині не була. Стіни зовсім голі, а в холодильнику в батька лише яблука та шматок гаварті[13].

— Відколи це він полюбив гаварті? Це не дуже добрий сир.

— Він не вміє купувати продукти. Джинні та Люсіль, нові кухарі, роблять лише те, що він накаже. Він їв самі тости з сиром. Але я склала великий список, і вони скупилися в Едгартауні. Тепер нам вистачить на кілька днів.

Мама тремтить.

— Добре, що ми тут.

Поки сестри говорять, я витріщаюся на новий будинок. Я знала, що дідусь робить ремонт, звісно. Вони з мамою обговорювали нову кухню, коли він приїздив до нас кілька днів тому. Холодильник, і морозильну камеру, і шухляду для підігріву, і полички для спецій.

Та я не розуміла, що він зніс старий дім. Що галявинки більше немає. Як і дерев, і зокрема великого клена, на якому висіла гойдалка з покришки. Тому клену було, напевне, із сотню років.

У морі здіймається хвиля, вона вистрибує з глибини, як кит, нависає наді мною. Моє горло стискає спазм, дихання перехоплює. Кров б’є мені в голову. Я тону.

На мить мені стає так сумно, так невимовно сумно від думки про старий клен з гойдалкою. Ми ніколи не казали дереву про те, як любимо його. Не дали йому імені, нічого не зробили для нього. Воно могло б іще пожити.

Мені холодно, так холодно.

— Кейденс? — Мама нахиляється наді мною.

Я хапаюся за її руку.

— Опануй себе, — шепоче вона. — Зараз же.

— Що?

— Ти можеш. Ти мусиш.

Ну добре, добре, це було всього лише дерево.

Просто дерево з гойдалкою, яке я дуже любила.

— Не влаштовуй сцен, — шепоче мама. — Вдихни і сядь.

І я роблю, як вона каже, щойно мені стає сил, як я, власне, і завжди робила.

Тітка Керрі, намагаючись переключити мою увагу, жваво розповідає:

— Новий садок гарний, просто до нього потрібно звикнути, — говорить вона. — Тут є де посидіти із коктейлем. Тафт та Вілл відшукують незвичайні камені.

Вона повертає човна до берега, і раптом я помічаю, що мої Брехуни чекають на мене не на причалі, а біля побитого морем і вітром паркану вздовж кільцевої стежини.

Міррен стоїть на підніжці паркану, радісно махаючи, волосся розвіває вітер.

Міррен. Вона цукор. Вона цікавість і дощ.

Джонні стрибає вгору і вниз, час від часу роблячи колесо. Джонні. Він — енергія. Успіх і невловимість.

Ґет, мій Ґет, колись-мій-Ґет, — він теж прийшов мене зустрічати. Він стоїть трохи віддалік паркану, на скелястому пагорбі, який веде у Клермонт. Він щось семафорить мені руками, малюючи в повітрі складні візерунки, ніби я маю зрозуміти його секретний код. Він — сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава.

Ласкаво просимо додому, кажуть вони. Ласкаво просимо.

24

БРЕХУНИ НЕ ВИХОДЯТЬ на причал, коли ми підпливаємо. Не виходить ні тітка Бесс, ні дідусь. Сама лише малеча: Тафт, Ліберті та Бонні.

Хлопці, їм обом по десять, штурхають одне одного й постійно б’ються. Тафт підбігає і хапає мене за руку. Я беру його на руки і кружляю. Він навдивовижу легкий, наче його вкрите веснянками тіло не людське, а пташине.

— Тобі вже краще? — питаю я.

— У нас купа морозива в морозилці! — горлає він. — Трьох видів!

— Агов, Тафте. Коли ти дзвонив мені вчора, був дуже засмучений.

— Ні.

— Так.

— Міррен почитала мені книжку, і я пішов спати. Чи й не чи.

Я куйовджу його медове волоссячко.

— Це просто будинок. Будинки часто здаються страшними вночі, але вранці вони знов привітні.

— Але ми однаково не ночуємо в Каддлдауні. Ми переїхали до дідуся в Новий Клермонт.

— Справді?

— Так, але ми мусимо бути охайними і не поводитися як ідіоти. Ми вже перенесли речі. А Вілл знайшов трьох медуз та мертвого краба на великому пляжі. Хочеш подивитися?

— Авжеж.

— Краб у нього в кишені, а от медузи у відрі з водою, — каже Тафт і тікає.

Ми з мамою прямуємо островом до Уїндерміру — короткий шлях брукованою деревом стежиною. Близнючки допомагають із валізами.

Дідусь і тітка Бесс на кухні. У вазах на кухонній стійці — польові квіти, а тітка Бесс тре чисту мийку йоржиком «Брілло»[14], поки дідусь читає «Мартас-Він’ярд Таймс».

Бесс — м’якіша і світліша за своїх сестер, та все ж вони з одного тіста. На ній білі джинси й синій

1 ... 11 12 13 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ми були брехунами"