часу шосе вибігає на підвищення, і тоді видно фіолетову смугу протилежного берега, який сягає обрію. Потім дорога йде вниз, і села втискаються поміж руслом і височиною. Низькі луки, квасоля і горох пнуться на тички, високі тополі, заплави, трухляві човни у заростях. Як тоді, як сорок років тому над іншою рікою, в селі на пісках, з рибальськими сітями, що сохнуть під стріхами солом’яних дахів. Густо сплетені очка пахли рибою. Я доторкався до них, і здавалося, що вони трохи липкі, але насправді так не було. Просто я пам’ятав холодні клейкі тіла плотви з червоними зябрами, які лежали на кухонному столі і чекали, коли їх обскребуть жінки і підлога літньої кухні вкриється сріблястими кружальцями луски. Так було. А ти мені кажеш їздити на Захід. Ніби хочеш визволити мене від моєї долі. Так, як всі ви хотіли визволитися з тих часів, з тих сіл, з тих літніх кухонь, повних мух, луски і нутрощів риби, на які терпеливо очікували коти. Так я розмовляю з нею, їдучи цією країною невільників. Зараз буде Аннополь, і я поверну на міст, щоби побачити білість піщаних мілин, зелені береги і дзеркало вод, в якому відбиваються хмари. Так. Я знаю, що ти хочеш добра, але я не маю наміру втікати від своєї долі. Не відчуваю спокуси стати кимось іншим. Знаєш, тут усі страждають від неволі. Їм здається, що вони ув’язнені у своєму призначенні. Шарпаються, як звірина у капкані. Лис, здається, може відгризти собі лапу, щоб вивільнитися. З нами так само. Відразу за мостом ліворуч. Марушув, Лінув, Пйотровіце. Усі звідси повтікають. З цих сіл, з цих містечок. Покинуть шифер, металочерепицю, штукатурену і не штукатурену цеглу, вагонку, пригнічені обрізанням дерева і кущі, покинуть минуле, пейзаж і втечуть. Старші у смерть, інші до Кельців, до Варшави, оскільки місто живиться дешевим м’ясом. Втечуть у майбутнє, яке теж м’ясоїдне. Як за твоєї молодості. Переселення народу. Вийти зі свого села, вийти зі свого містечка, вирватися із присудженого. Стати кимось іншим. Пустеля без Мойсея. Без землі обітованої. Обрій далекий, ясний і холодний, як світло дисплея. Люциферський блиск над горизонтом. Місто Завіхост. Довгий прямий підйом за Вінярами, і потім вид згори на схід, на ріку в далині. Я міг би так їхати і їхати. Міняти диски. Перемикати радіостанції. Дивитися, як розкривається пейзаж. Щораз глибше у цей край. У його нутрощі. В глибину його самотності. Тепер, коли починається весна, і ще нема листя на деревах, і все це навколо таке голе, таке беззахисне і таке сумне. Заки почнеться травень, заки він великодушно одягне цю землю. Висихає болото, і пахне димом вогнищ. Чути запах гною, який заносять з-понад полів теплі повіви вітру. Цей дим і цей гній заходять через задвірки до міст. Як підступний туман. На те, що вичищене, витерте, вимите, напахчене. Осідає отруйною росою на всьому новому, блискучому, немов золота поволока. Тому худобу заб’ють. Відведуть її на м’ясокомбінат, звідки чути ні стогону, ні смороду. І полів під паром теж не буде, щоб не палити старої трави. Натомість всюди буде рости пострижена і зелена. Бо ми є невільниками, і, щоби звільнитися, перегриземо власну кістку, як впійманий лис. Потім перехрестя, як завжди, я повертаю ліворуч. Дорога йде вниз, а справа піднімається сандомирське узвишшя з усім тим достоїнством і з красою століть, але я їду тепер вліво, на велику торговицю, і припарковую машину біля плаского залізного барака. Не можу стриматися і заходжу, бо люблю дивитися, як мої брати і сестри купують. Я заходжу в ці бляшані буди, наповнені дрантям і гидотою, і блукаю серед фантомів, серед відображень і облуди. Відразу гублюся, бо все подібне, нереальне і повне того напівтемного блиску, того оманливого освітлення, в якому неможливо розпізнати справжніх форм і кольорів предмета. Але я відважний і не пропущу жодного супермаркету, жодного торгового центру. Звертаю до кожного, що при дорозі, і паркуюся. Бо не можу відірвати від них погляду. Від того, як вони ходять і мацають. Як вдихають запах клею, лаку і штучного каучуку. Снують у цьому звабливому сяйві, як сонні риби, і я з ними, очманілий, самотній і сумний. Дитя дефіциту і регламентованості. Син антиспоживацького світу.
Ми жили, як монахи, і так було добре. Але тепер я люблю дивитися, як проклятий люд землі нарешті повстає і тягнеться за тим, що йому належить. Я крадуся і підслуховую, як вони радяться. У них серйозні вирази обличчя. Не усміхаються, ніби це все їх зовсім не тішить. Пхають візки, з яких щось випадає. Невдовзі будуть свята. Падає на підлогу. Виблискують обгортки. Ми жили, як у монастирі, пам’ятаєш? Свята. Запах рому, запах ванілії. У скляних пляшечках, що нагадували мензурки з ліками. Запахи. Вони наповнювали дім, в якому було небагато, окрім цього. Майже нематеріальне буття. З кухні розносилося тепле повітря. Аура. Холод постелі у недогрітих кімнатах. Ранкове світло на простих меблях. Так було. Тепер також Великий Тиждень, і я їду крізь країну: Вірча, Перемишль, Ярослав. Десь біля Олешиць западають зеленкуваті присмерки. Накрапає дощ. Цєшанів. Я відчиняю вікно, щоб відчути тепле, вологе повітря. Усе вже позамикане. І доми, і крамниці. Лише у напівтінях, у закамарках, на лавках сидять пацани. З пивом, з колою, з чіпсами. Мов зграйки пташок, щоби разом, як горобчики у строкатих трикотажах, у бейсболках, у білих кросівках, які в цій темноті здаються крейдяними. Королі підкарпатсько-люблінської ночі. Відчинені тільки костели. Жовте світло виходить крізь причинені двері і гасне за порогом. Чування біля тіла жида, якого вбили невірні. Вони століттями приходять у цей час і прилюдно лементують і звинувачують. Ніхто нічого не розуміє. Ні священики, ні старі жінки. Замість того, щоб звинувачувати, мали б дякувати, що хтось зробив це замість них. Що хтось замість них убив Його. Бо ж інакше вони самі мусили вчинити, щоб «було виконано». Священики у сутанах, єпископи в золоті із жезлами, сільські баби, побожний народ, який сьогодні весь день сунув навколішки по холодних підлогах, щоби цілувати гіпсові рани, щоби згадувати, нагнітати печаль, плекати ненависть, усі вони в цих чорних суконках, у хустках, з торбинками, з книжечками, в яких все написано чорним по білому, із зім’ятими бейсболками в руках, у джинсах, з ледь прикритими пупками, на хитких обцасах, у зеленавих костюмах, у чорній шкірі, розстеляючи хустинку, щоб стати на коліно, у нафталіні, у парфумах, у невинності, всі вони мали би до хрипоти кричати: «Розіпни Його! Розіпни!».
