Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Справний був гордістю Глухарки, її честю, нарешті, основою колгоспного добробуту. Сусідні колгоспи приводили в Глухарку своїх миршавих кобил, сподіваючись поліпшити породу. Глумський брав за це з сусідів насінням — пшеницею, вівсом, картоплею. «Сім'я за сім'я», — говорив Глумський, показуючи свої, як у бульдога, зуби.

— Н-не дурій, — видихнув голова, і стільки любові та воркітливої ніжності прозвучало в голосі цього похмурого, маленького, сутулого чоловіка, що я аж зупинився від подиву. Чи то його я голос почув?

Жеребець бив копитом об перегородку, хропів.

— І досі не признає мене, нервує, — пожалівся Глумський. Ось хто про Горілого тобі розповів би! Це його кінь був. Поліцай його десь із племінного заводу взяв Н-ну, малий! — гримнув він на жеребця, коли той смикнувся, не даючи надіти вуздечку.

6.

Маляс, мисливець, жив за чотири будинки від Глумського на пагорбі. Після небагатої, але гарної хати голови дивитися на цю оселю було просто мука. А втім, Малясова хата й до війни мала такий вигляд, немов Глухаркою щойно пронісся ураган. Неначе її довго-довго крутило в повітрі, а потім шваркнуло на землю так, що аж покрівля осіла, як сідло, і поперекошувало вікна. За перехнябленим дірявим тином росло тільки дві яблуні, та й ті дички, «свиняча радість». Проте Маляс геть усьому знаходив розумне пояснення. Він казав, що отаким своїм життям учинив опір німецьким окупантам: ті ніколи не зупинялися в нього на постій. І коли б усі отак жили, як він, Маляс, то німці на Поліссі просто повимирали б з голоду й холоду, бо, мовляв, вони до таких умов зовсім незвиклі.

Чому Штебльонок, приїхавши до Глухарки, зупинився саме в цій хаті, було незрозуміло. Мабуть, мисливець заговорив його. Жінки базікали, що всьому причина Малясова дружина, та це вже були справжнісінькі плітки. Я подумав про це, коли Малясиха вийшла мене зустрічати. Вона мала майже квадратні форми — самохідний протитанковий надовбень, уквітчаний барвистого хустиною. Мостини під Малясихою аж поскрипували. Вона легко могла б розвалити цю хистку халупу, коли б їй заманулося увійти не через двері, а через стіну.

— Заходьте, заходьте! — радісно защебетала господиня. — Ставте вашу рушницю в отой куточок. Там тепленько… Та нічого, нічого, не обтрушуйтесь, у нас паркетів отих нема…

Отак лагідно у Малясів мене ще не зустрічали. Невже зброя робить людину бажаним гостем?

Сам господар морочився із своєю старенькою рушницею, обмотуючи дротом розщеплений приклад.

— А… колего — мовив він. — Сідай, сідай, теє-то як його. Гостем будеш.

Чого він назвав мене колегою, було неясно. Може, угледівши карабіна, він подумав, що я теж з племені мисливців?

Недовго думаючи, Малясиха поставила на стіл пляшку.

Я зрозумів, що «яструбкові» загрожує небезпека не тільки з боку бандитів.

— З цієї рушниці Я в лісі, теє-то як його, кабанчика поклав за сто метрів, — провадив далі Маляс. — Бельгійська! Мені за неї «зауер» давали…

Взагалі у цього мисливця все було незвичайне: рушниця, пес, якого він називав сеттером-лавераком, що завжди справляло сильне враження на слухачів, коза, що нібито давала близько шести літрів молока в день, і таке інше. Маляс був типовий сільський базіка.

Я відмовився од випивки. Господар зразу ж заходився частувати мене мисливськими байками.

— Слухай-бо, Маляс, — мовив я, — розкажи про Штебльонка. Тільки без брехні. Усе, що знаєш.

— А що Штебльонок? Штебльонок він і був Штебльонок, гарний чоловік, теє-то як його.

Натхнення у Маляса вичерпалося, тільки-но треба було перейти від фантазії до точної розповіді. Блиск в очах згас. Мюнхгаузен зник, переді мною сидів сухий дідок з кудлатою борідкою.

— Чого Штебльонок подався до райцентру? — запитав я.

Мені здалося, що Маляс здригнувся. Він якось жалібно зиркнув на дружину, немов очікуючи від неї стусана.

Ну та й мужичків лишила у селі війна!

— Не знаю! — врешті сказав він. — Оцього не знаю!

— А що ти знаєш?

— Та нічогісінько, він же дурень! — втрутилася Малясиха. — Ви ж гляньте на нього! — І вона уп’ялила очі в чоловіка, начебто не встигла намилуватися ним за двадцять років.

— Штебльонок нічого вам не сказав перед тим, як пішов?

— Нічого…

— Про Горілого не згадував?

Маляс пожвавішав. Видно було, що розмова минула якусь небезпечну для нього критичну точку. Він зморщив жовте личко, пригадуючи.

— Якось ми розбалакалися. Він, Штебльонок, теє-то як його, партизаном війну пройшов. Там, у білоруському краї. У загоні Козельцова… Ну й розповідав, що Горілий багато їм крові попсував…

— Фашистський недолюдок! — вставила дружина, яка пильно стежила за точністю характеристик.

— Недолюдок! — згодився Маляс. — Він, Горілий, у німців велику силу мав. От вони йому доручили, теє-то як його, набрати цей, як би точно сказати… протипартизанський загін. Ну, обманний. Бандерівці, а не відрізниш од партизанів!

— Ти точніше кажи, а то верзеш нісенітниці, — знову втрутилася Малясиха. І повернулася до мене: — Ви вже вибачайте, коли він що не так скаже.

— Ну і діяв той загін на зразок партизанів, — провадив далі хазяїн. — По лісах шастали… І якщо десь натикався на справжніх партизанів, то знищував їх… Або на німців наводив. Обманом. Ну, ще грабували, вбивали, катували людей, щоб озлобити проти партизанів!

— Фашистські недолюдки! — докинула Малясиха.

— Атож! Штебльонок із своїми нарвався на цих, теє-то як його… на горілівських. Був у них бій, Штебльонок розповідав, багато партизанів через підступність загинуло. Після цього Горілий у фриців гончарний заводик для батька свого випросив. Німці, ті стежили за цим ділом, теє-то як його, за матеріальною винагородою. За пійманого партизана навіть могли корову дати, наприклад, або гектарів зо два… Сіль давали!

— От-от — перебила чоловіка Малясиха. — Недолюдки! Дехто при них багатів, а в чесної людини ні кола ні двора, ось як у нас!

— Чесний, він як був, так і залишився ні з чим, — зовсім уже не до речі закінчив Маляс.

По-моєму, дружина легенько штовхнула його ногою під столом. Я весь час відчував напруженість у відповідях. Невже мені тепер не доведеться розмовляти з односельчанами вільно й легко, як раніше, до карабіна?

— А ви про Горілого після німців нічого не чули?

— Та що він нам, Горілий, бандера, відьмин син? — сказала господиня. — Ми з ним у тички гуляли!

— Може, Семеренків що чув? — запитально глянув на дружину мисливець. — Семеренків у батька Горілого на заводику гончарував.

— А що? — радісно стрепенулася Малясиха. — Семеренків тим недолюдкам служив. Глечики робив. А з глечиків німці молоко пили…

— З глечиків усі пили, — спробував був відновити справедливість