Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Однак — горизонт пустував. Те Піто о Те Хенуа, неначе всесвітньовідомий оперний співак, навмисне затримував свій вихід на сцену, аби ще більше розігріти, розхвилювати й уразити глядачів.

Погода того дня видалась славною. Вітру майже не було, про що свідчила відсутність великих хвиль. З такої висоти тихоокеанська гладінь скидалася на велетенський, відполірований до блиску сталевий лист, в якому, мов у дзеркалі, розпливчасто відбивалися нечисленні розтріпані хмарки.

Знизившись до трьох тисяч футів (далекомагістральні літаки у салоні мають монітор, на якому допитливим паксам демонструють поточне положення літака, його висоту та швидкість), авіалайнер продовжував летіти прямо. Через кілька хвилин «Boeing» зробив плавний лівий поворот і пішов далі на зниження, настовбурчивши спойлери[19] на крилі.

Аж раптом хтось заверещав у салоні першого класу. Вікна «першокласників» знаходяться ближче до носової частини літака, тому їм, ясна річ, видніше, що там попереду. Потому крізь весь літак, від кабіни пілотів аж до крісел стюардес у самому хвості, пробігла хвиля бурхливого збудження, що наче віяння свіжого бризу оживило заціпенілих людей. Коли наелектризований хмільний потік докотився до мене, я відразу побачив його! Крихітний шматок сіро-зеленої безлісої землі, що сором’язливо ховався за товстим дирижаблем-хмарою далеко попереду літака.

«Боже, який він маленький!» — перше, що зринуло в голові. (Хоча насправді замість «Боже!» в моїй макітрі пронеслися зовсім інші слова, більш підходящі для чувака, який за півтора місяці натоптав шість тисяч кілометрів Південною Америкою; однак у книжках, мабуть, щоби не травмувати високоморальних та гарно вихованих читачок, у таких місцях завжди пишуть «Боже!».)

Острів таки справді видавався маленьким, немов іграшковим.

— Чорт забирай, — сказав я Янові, — я думав, він хоч трохи більший!

Чех не відповів. Він був зайнятий налаштуванням камери, готуючись знімати історичний момент посадки на рапануйську землю.

Пілот тим часом завершував останні приготування до приземлення, висунувши закрилки на повну. Літак трохи хитало: скинувши швидкість, він став більш чутливим до бокових повітряних потоків. За хвилину насичений шум під днищем сповістив про випуск шасі, і я прикипів до вікна. Острів лежав переді мною, мов на долоні. На північному сході та в центрі чітко проступали два похилих конуси — залишки давно згаслих вулканів, які три мільйони років тому підняли острів з дна океану. Ще один такий конус мав бути на півдні, але я зі свого місця не міг його бачити. Над північною частиною острова пропливали низькі, мовби розплюснуті, кучугури сіруватих хмар.

Капітан лайнера дав по радіо останнє оголошення, запрошуючи всіх зайняти свої місця; пасажири слухняно порозсідалися по кріслах.

Острів розростався на очах. Я вже розрізняв білу нитку пінистого прибою, що звивалась вздовж скелястого берега, поодинокі деревця на прибережних пагорбах, оточені ріденькими скупченнями кущів. Спливло лиш кілька секунд, і берегова лінія зникла — «Boeing» опинився над землею. Ще за мить коліщатка шасі пронизливо вискнули, торкнувшись бетону, і 767-ий, плавно покочуючись, покотився посадковою смугою. Ми пронеслись повз кілька невисоких пагорбів, густо зарослих травою, за ними вигулькнула диспетчерська вишка аеропорту — кумедна боката споруда не більша десяти метрів висотою, а потім проступили безлісі прерії центральної частини острова.

В салоні залунали оплески — пасажири дякували льотчику за м’яку та впевнену посадку — і зазвучала приємна музика. Коли літак зрештою загальмував, почавши повільно, ніби морж на лежбищі, вирулювати на стоянку, увімкнулося радіо. Стюардеса приємним голоском повідомила:

— Пані та панове, ми раді вітати вас на острові Пасхи…

Знаєте, зрідка дівчата кажуть мені компліменти, іноді окремі з них необачно зізнаються у коханні, але, присягаюся, за все своє життя я не чув кращих слів, які б злітали з дівочих уст.

* * *

Торохкаючи сходами, я скотився трапом униз. Кілька хвилин, закинувши рюкзак на плечі, наче вчаділий тинявся під крилом літака. На диво, ніхто не спиняв мене. В якомусь іншому аеропорту працівники служби безпеки вже давно наздогнали б мене і всипали добрячого прочухана. Але тільки не на острові Пасхи. Я міг спокійнісінько чеберяти туди-сюди під велетенською турбіною 767-го, мацати руками масивні стійки шасі, не привертаючи нічиєї уваги. Втім, я чомусь навіть не дивувався, розуміючи, що всі інші аеропорти, з їхніми правилами, суворими вимогами безпеки, строгими checklist’ами і боязню перед терактами, знаходяться дуже-дуже далеко від Матавері, причому більшість настільки далеко, що нині не знайдеться жодного пасажирського літака, який зміг би долетіти від них до Рапа Нуї без проміжної посадки.

Зрештою, я вибрався з-під білосніжного черева «Boeing’а», струснув з себе заціпеніння і роззирнувся. З-під хвоста реактивника далеко на схід тяглося широке полотно злітної смуги. Ліворуч від літака стриміла дерев’яна одноповерхова будівля аеропорту, більше схожа на звичайнісіньке бунгало, обсаджене клаповухими пальмами. Довжелезна сигара синьо-білого «Boeing’а» заледве не підпирала її носом. Віддалік на заході іскрились неспокійні води Тихого океану. Лиш зараз я зрозумів, що острів іще менший, чим здавалося згори. Початок посадкової смуги, де реактивний «Boeing-767» кілька хвилин тому торкнувся землі, знаходиться на східному узбережжі острова, тоді як власне аеропорт розташований практично на західному березі.

Деякі пасажири не могли стримати сліз. Спускаючись трапом, вони спинялися, шморгали носом, кумедно розкидали руки і… благоговійно мовчали. У перші хвилини після приземлення на Рапа Нуї слова просто зайві. Дехто, захоплено вирячивши очі, як і я кілька хвилин тому, безцеремонно совався під фюзеляжем літака, роздивляючись могутній хвіст та реактивні двигуни, які ще пашіли теплом.

Незабаром Ян приєднався до мене. Я схопив його за руку, довго й палко термосив її, безперестану повторюючи:

— We’ve made it, man… We’ve made it…[20] Шість тисяч кілометрів Південною Америкою і зрештою — острів Пасхи!

— I’m almost crying, man…[21] — промимрив чех, отетеріло водячи очима навсібіч.

І в цьому був резон, чорт забирай! Тільки відчайдушно випнута вперед щелепа та затиснуті до болю вилиці, не давали мені бризнути слізьми.

З першого моменту я увібрав у себе атмосферу таємничості, що, немов ядучі випари на болоті, проступала просто з рапануйської землі, сприйняв якимись ще невідомими науці рецепторами особливий присмак цієї загадкової країни, що витав усюди у повітрі, проявлявся в незрозумілих солодкавих запахах, які долітали звідкись із прерій центральної частини острова, відлунювалися в шумі вітру над найближчими пагорбами… Цей присмак вигравав