Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Великий Мольн 📚 - Українською

Читати книгу - "Великий Мольн"

192
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Великий Мольн" автора Анрі Ален-Фурньє. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 56
Перейти на сторінку:
пам'яті сплив спогад, повен чару й жалю. Адже колись його мати, ще молода, частенько сідала у вітальні за фортепіано, а він мовчки стояв за дверима, що виходили в садок, і слухав, слухав до вечора…

«Либонь, хтось десь грає на фортепіано?» — подумав він.

Але це запитання лишилося без відповіді; стомлений, хлопець одразу ж заснув…

Розділ дванадцятий

КІМНАТА ВЕЛЛІНГТОНА

Коли Мольн прокинувся, було темно. Він повертався то на один бік, то на другий на своєму ложі, трусячись від холоду, мнучи й підбираючи під себе поли чорної блузи. Завіси алькова забарвлювало кволе синьо-зелене світло.

Огюстен сів на ліжку й просунув голову між завісами. Поки він спав, хтось розчинив вікно й почепив у ньому два зелених венеціанських ліхтарі.

Аж тут на сходах залунали приглушені кроки й тихі голоси. Він знову швидко сховався в алькові, зачепивши своїми підкованими черевиками якийсь бронзовий предмет, що, ударившись об стіну, дзенькнув. Хлопець затамував подих. Кроки наближалися, і за якусь мить до кімнати проникли дві тіні.

— Тихо! — сказав чоловічий голос.

— Та йому вже давно час прокинутись! — відповів другий голос.

— Ти впорядкував його кімнату?

— Звісно, як і всі інші.

Вітер стукнув рамою відчиненого вікна.

— Ти навіть не зачинив вікна, — мовив перший голос. — Вітер уже загасив один ліхтар. Треба його знову засвітити.

— Куди ж тамі — заперечив другий голос, лінивий і водночас розпачливий. — Навіщо вся ця ілюмінація — тут, у сільській глушині? Хто побачить паші ліхтарі?

— Як хто? Вночі теж приїздитимуть гості. Їм буде приємно ще з дороги побачити наші вогні!

Мольн почув, як черкнув сірник. Той, хто говорив останнім і, здавалося, був тут головним, вів далі тягучим голосом, мовби наслідуючи могильника з «Гамлета»:

— Повісь зелені ліхтарі в кімнаті Веллінгтона. І червоні теж… Адже ти сам усе знаєш незгірш за мене!

Мовчанка.

— Веллінгтон, здається, був американець? Тож зелений — це американський колір. Тобі, мандрівному акторові, слід би це знати.

— Ну то й що? — вигукнув «актор». — Кажеш, мандрівний? Еге ж, я помандрував чимало за свій вік. Але нічого не бачив. Чи багато побачиш з фургона?

Мольн обережно визирнув із-за завіси.

Той, хто командував, був простоволосий товстун у широчезному пальті. Він тримав у руці довгу тичку, на яку було начеплено кольорові ліхтарі; сам він сидів, поклавши ногу на ногу, й спокійно дивився, як працює його товариш.

Що ж до «актора», то годі було уявити жалюгіднішу фігуру. Високий, худющий, із сизими зеленуватими очима, з вусами, що звисали на щербатий рот, він, тремтячи від холоду, нагадував потопельника, якого тільки-но витягли з води. Був без піджака, безперестану цокотів зубами. Словами й рухами він мовби свідчив, що до власної персони ставиться вельми зневажливо.

Поміркувавши з хвилину, він підійшов до свого товариша і, широко розвівши руки, мовив з прикрістю й нотками глуму в голосі:

— Знаєш, що я тобі скажу?.. Не можу збагнути, навіщо вони покликали таких, як ми з тобою, потвор, щоб ми прислуговували на цьому святі! Ось так, соколику!..

Але товстун мовби й не чув цього крику душі: вів і далі спокійно, сплівши ноги, сопучи й позіхаючи, спостерігав за роботою товариша, тоді підвівся, повернувся спиною, поклав тичку собі на плече й вийшов зі словами:

— Ходімо! Пора одягатися на вечерю.

Мандрівний актор подався слідом за ним; проходячи повз альков, він уклонився й глумливо проказав:

— Пане Соньку! Вам лишається тільки прокинутись і одягтися маркізом, навіть якщо ви такий самий голодранець, як я. І ви зійдете вниз на костюмований бал, бо цього хочуть маленькі кавалери й маленькі панни.

І, роблячи останній реверанс, додав топом ярмаркового блазня:

— Наш товариш Малуайо, прикріплений до кухні, відрекомендує вам Арлекіна й вашого покірного слугу, великого П'єро…

Розділ тринадцятий

ДИВНЕ СВЯТО

Тільки-но вони зникли, Мольн вийшов зі свого схову. В нього змерзли ноги, заціпеніли суглоби, але він уже не відчував утоми, і біль у коліні теж пройшов.

«Спуститись на вечерю! — подумав він. — Цього я вже не пропущу! Я буду просто гостем, чийого імені ніхто не пам'ятає. А втім, я тут і не зовсім сторонній. Адже цілком очевидно, що пан Малуайо і його товариш чекають на мене…»

Після повної темряви алькова він зміг досить ясно роздивитися кімнату, освітлену зеленими ліхтарями.

Мандрівний актор «обладнав» її. На вішалках висіли плащі. На розбитій мармуровій стільниці великого стола було все, за допомогою чого можна перетворити на франта навіть хлопця, який переночував у занедбаній кошарі. На каміні, поряд із великим свічником, лежали сірники. Тільки паркет забули натерти, і під ногами Мольна хрускотіли піщинки й дрібні камінці. Йому знову видалося, що він потрапив до будинку, давно покинутого мешканцями… Йдучи до каміна, він спіткнувся об купу великих картонок і коробок; він засвітив свічку, простяг руку й, знявши кришки, схилився, аби побачити, що лежить у цих коробках.

Там були старосвітські вбрання для юнаків: сурдути зі стоячими оксамитовими комірами, вишукані жилети з глибоким вирізом, численні білі краватки й лаковані черевики, що їх носили на початку дев'ятнадцятого століття. Спочатку Мольн не наважувався ні до чого доторкнутися, але потім, трусячись від холоду, почистив свою школярську блузу й надів просторий плащ, піднявши його плісирований комір, скинув свої підковані черевики, узув вишукані, лаковані й простоволосий тихенько вийшов з кімнати.

Не зустрівши ні душі, Огюстен спустився вниз по дерев'яних сходах і опинився в темному закапелку подвір'я. Крижане дихання ночі овіяло його обличчя й підняло полу плаща.

Мольн зробив кілька кроків і в тьмяному світлі, що цідилося з неба, розгледів обриси довколишніх предметів. Він стояв на подвір'ячку, яке утворювали службові будівлі. Все тут здавалося старезним і спустошеним. Унизу сходів зяяли дверні отвори, — дверей давно вже не було, — віконні рами згнили, і в стінах чорніли діри. Але всі ці будинки виглядали таємничими й водночас святковими. В низьких кімнатах мерехтіли яскраві відблиски: певне, у вікнах, повернутих у бік села, теж почепили засвічені ліхтарі. Подвір'я було підметене, бур'ян виполотий. Зрештою, прислухавшись, Мольн почув невиразний спів, далекі дитячі й дівочі голоси, — вони долинали від будівель, що темніли вдалині, там, де вітер погойдував гілки перед рожевими, зеленими й синіми плямами вікон.

Він стояв посеред подвір'я в довгому плащі, прислухаючись до кожного звуку, трохи нахилившись уперед, схожий на мисливця, що вистежує здобич.

Раптом із сусіднього будинку, який здавався безлюдним, вийшов дивовижний хлопчак.

Він був у надто вигнутому циліндрі, що блищав у темряві, мов срібний, камзолі, комір якого сягав йому до

1 ... 11 12 13 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Великий Мольн"