Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Через кілька років він сам почав водити караван, вивчився російської грамоти і лічби, чудово вів торгівлю з монголами, часто заміняв мені провідника. Я довідався, де живе його батько, з'їздив до нього і помирив з сином. З того часу Лобсин став самостійним, повернувся в улус, одружився, але кожен рік восени обов'язково працював у моєму торговому каравані разом зі мною або ж вів частину його за моїм дорученням в інші місця. В інші пори року теж нерідко відвідував мене.

На зріст він був вищий від мене, плечистий, дужий, а з обличчя навіть менше монюлистий, ніж я, — успадкував від бабусі тангутську кров і тому мав мало випнуті вилиці, майже прямий ніс і досить густе волосся, невеликі вуси і борідку.

Так от, серед весни наступного року після описаної: знахідки золота Лобсин приїхав до мене та й каже:

— Знаєш, Хомо, я знаю ще одне місце, де можна накопати багато золота.

— Ач який ти жадібний став! — сміюсь. — В мене багато ще твоєї пайки залишилось. Чого тобі ще треба?

— Якщо хочеш знати, не в золоті самому справа, а в розшуках його. Знов поїдемо з тобою, нічого не взявши з собою, нові місця побачимо, людей подивимось і пошукаємо.

— Швендя ти такий! Не сидиться тобі в юрті. Дружину, дітей маєш, юрту гарну, худобу всяку. Жив би собі приспівуючи.

— Нудно жити так, без діла. Мабуть, душа в мене волоцюги. Через те й по зимівлях їжджу без всякої потреби.

— Ну, почекай, восени знову з караваном поїдемо.

— З караваном це не те, робота все однакова, а дороги і місця вже знайомі. А от без нічого з тобою, як минулого разу, поїхати куди-небудь по нових місцях і подалі.

— А новий скарб цей далеко закопаний?

— Далеко, в Алтайських горах.

— Знов план з описом роздобув?

— Ні, не план, а в розмові довідався. До батька приїхав за подаянням старий лама і розговорився. Батько йому сказав про золоті рудники в Джаїрі, і він тут пригадав; ось, каже, недалеко від мого монастиря на річці Алтин-Гол в Алтаї є багатий золотий рудник. Колись в ньому золото добували, але богдихан заборону наклав, і наш князь рудокопів прогнав, сувору варту виставив, щоб ніхто не міг брати це богдиханське золото.

— Як же ми туди полізем, якщо рудник стережуть?

— Спритна людина обійде варту. Адже ми з тобою не злякались вовків, що стерегли золото в Чий-Чу, а добули його. Поїдемо, Хомо, спробуємо.

— Скільки ж часу на це треба?

— За місяць може й не обернемось. Клади шість тижнів. Потепліє, з'їздимо, нові місця побачимо. Ти в Алтайських горах не бував, а я їх так мало знаю.

— Коли так далеко — треба взяти намет, запас всякий, виходить, цілий в'юк і верблюда.

— Ні, верблюда не треба, пора буде тепла, спину йому зіпсуємо. І в разі погоні із зав'юченим верблюдом далеко не втечеш. Візьмемо пару в'ючних коней і поїдемо.

Умовив-таки Лобсин мене. Згадав я, як нудно в Чугучаці влітку — духота, пилюка, роботи майже немає, торгівля погана, а в кочовиків на літуванні ні грошей, ні сировини ще нема на обмін. Вирішили — в половині травня поїдемо.

— Заготуй чаю, цукру, сухарів собі на два місяці, — наказав Лобсин. — Я привезу баурсаки, масло, пенки сушені (чура), м'ясо в'ялене. І от ще — поший два чорних: халати собі й мені.

— На хутрі чи на ваті? — розсміявся я. — Навіщо вони, пора буде тепла.

— Ні, халати найлегші з міткалю, чи що, але з ковпаком для голови. І розмалюй їх фарбами, як робиться для вистав на святі Цам.

Я пригадав, що під час цього свята лами маскуються, удають з себе фантастичних тварин, лютих божеств і дають великі вистави для розваги богомольців, що сходяться на свято і жертвують монастирям продукти та гроші.

Лобсин розказав, як треба розмалювати халати, але на моє запитання, навіщо вони потрібні будуть нам, відповів з посмішкою:

— Там довідаєшся! Може, і не потрібні будуть. А про всяк випадок треба мати їх.

До половини травня в мене вже все було. Я знайшов надійного старика, який мав поселитися в моєму будиночку і стерегти двір і комору. Крам в коморі і будинок були застраховані, а золото закопане у відлюдному місці на подвір'ї, тож в разі пожежі під час моєї відсутності я не рискував втратити свої багатства. В призначений день приїхав Лобсин і привів двох верхових і двох в'ючних коней і собачку-вартівника.

Він разом із старим китайцем читав молитви і простягував руку прохожим.

Ми виїхали рано-вранці шляхом на схід вгору по долині ріки Емель. Як і минулої поїздки, ліворуч від нас тягнувся крутий південний схил Тарбагатаю, а праворуч трохи далі пасмо Барлику. Але ми їхали цього разу ближче до підніжжя Тарбагатаю по дорозі на перевал через цей хребет. Степ уже зеленів молодою бідною травкою і полином, серед яких червоніли, немов плями крові, чашечки дрібного степового маку. Чубаті жайворонки раз у раз злітали спереду нас і заливались в синяві неба під промінням сонця, що піднялося з-за темних похмурих відрогів Уркашару, розділених стрімкими ущелинами.

В одній з балок, які простягались з Тарбагатаю і які перетинала дорога, я побачив невелику глинобитну будівлю і біля неї калюжу, оточену грязюкою, стоптаною копитами багатьох тварин. Людей і свійських тварин не було видно.

— Що це за будівля? — спитав я.

— Це аршан, цілюще джерело, — сказав Лобсин. — Сюди з Чугучака в жаркі дні приїжджають лікуватись хворі.

— Що ж, у цій брудній калюжі купаються чи воду з неї п'ють! — вигукнув я з жахом.

— Ні, там в будиночку яма є, наче криниця. Зайдемо, подивимось.

Ми рано-вранці їхали на схід.

Ми під'їхали до будівлі; вона була без вікон, з вузькими дверима, загородженими товстою жердиною. Я заглянув всередину і побачив біля бокової стіни квадратну яму з грубими цямринами з товстих дощок, до краю наповнену водою. Нічого більше на долівці не було, будівля не мала й даху.

Цей примітивний курорт зацікавив мене, я спішився і зайшов у будівлю. Вода в ямі, завглибшки з аршин, була майже чиста, на смак трохи кислувата, досить холодна. Мінеральна вода, очевидно, вибивалася з дна цієї криниці і, проходячи під стіну будівлі, утворила біля неї калюжу, з якої пили тварини.

— Ось з цієї криниці хворі воду п'ють, — пояснив Лобсин, — а