Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Ти панові-богові мого доброго духу пір'ям не псуй.

— А то чого? — смикнувши себе за золоту сережку, глузливо й тихо спитав козак.

— Таж господь-вседержитель може й не додивитись, що то не я пустив до них таке гидке смердіння.

— Бог — не теля, баче й відтіля, — посміхнувся незнайомий, сяйнувши разками перлових зубів і ще вище звівши вгору ліву кудлату брову.

— Ти чуєш, господи? — задравши голову, святенно поспитав Пампушка.

— Навіщо ти так бога влещаєш, вельможний пане?

А коли Пампушка промовчав, козак, зненацька продух задля гніву свого знайшовши в кепкуванні, в глумі, знову спитав:

— Аж копиця ладану? Навіщо стільки?

— Чортів од бога відганяємо, — відповіла за мужа пані Роксолана.

— Тепер уже чорти пішли такі, що не бояться й ладану, — сколошкавши собі вуса, відмовив козак, і щось таке забриніло в голосі його, що всю грайливість наче рукою зняло з гарненького обличчя чимось прикро враженої пані Роксолани.

А пан обозний, підбадьорившись трішки, обачно і гречно спитав:

— Чорти вже не бояться ладану? А я ж того не знав.

— А що ти знав? — заярившись, люто блимнув прискаленим оком сторонський козак. — Намислив, гицлю, яку-небудь капость і тепер благаєш у бога потуги на тую бридь? Схопити хочеш місяця зубами? Чи живцем на небо пнешся? Ну? Ну? Збреши що-небудь! — і козак, пресердитий, закрутивши за вухо чуприну, схожу на незаплетену дівочу косу, схилився до свого коротконогого й клишавого песика, котрого поштиво звали по всій Україні з великої літери — Песик Ложка, — бо той саме чогось загавкав.

— Чого тобі? — спитав козак.

I нахилився до свого собачки, немовби слухаючи, що той каже йому пошепки.

— Я це вже знаю, Ложко, — вислухавши Песика, мовив козак. — Цей лисий пан — із Брехунівки родом! — і звернувся до наймитів і джур обозного: — Коли хтось робить із губи халяву, тобто розминається з правдою, собачка мій завше гавкає… — і обернувся до Пампушки: — То як же тебе, пане, звуть?

— Я — полковий обозний міста Мирослава — Демид Пампушка-Стародупський! О!

— Щось я не чув такого, — добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. — А як дражнили в Січі?

— Купа.

— Чого купа? — зареготав козак. Та й люди пирснули.

— Полови купа? — наполягав козак. — Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…

— Мене купа! — розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: — Мене купа! — а потім ще: — Мене купа! Мене купа! Мене купа…

А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала — чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники та чаклуни.

А пан обозний повторив востаннє:

— Мене купа!

I замовк.

— Я так і думав, — посміхнувся запорожець. — Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…

— Замовчи! — гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки-вічні. I пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: — Чого ти до мене причепився?! А то звелю своїм пахолкам і джурам…

— Звели.

— I вони тебе зараз гуртом…

— Звели ж!

Але пан Купа чогось раптом принишк.

— Палиш ось такенну купу ладану і, замість того, щоб душею линуть до бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…

— Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? — зойкнув, не витримавши, пан обозний, — Хто ти такий?

Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий вус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.

— Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!

— Атож! — поважливо мовив козарлюга. — Видно між ложками ополоника!

— Візьміть його! — крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: — Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!

Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.

23

Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:

— Та це ж Козак Мамай!

I шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.

— Козак Мамай! Козак Мамай! — ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, — але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.

Та як же було й не скам'яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:

бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну таки сотеньку літ;

бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;

бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу;

бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі чаклун і характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав'язати чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;

бо ж, люди кажуть, п'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;

бо ж любив Козак Мамай дітей, і матері їх приводили до нього, щоб руку на голову поклав, — та й вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;

бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського, і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з'являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність