Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

Він тулився на короткій вагонній полиці, десь під самою вагонною стелею, безглузда полиця впоперек вагона, впоперек руху, так що тебе ніби перепилює цим упертим, безнастанним залізним рухом і ти не належиш собі, а якійсь недовідомій сліпій силі, що вхопила тебе і несе кудись, тягне, і ти нічого не можеш вдіяти так само, як не міг тоді зупинити жінки з молодим, розпаленим тілом, коли вона сховалася від тебе за широкими дверима з шовковиці, сховалася до капіташі, до іншого чоловіка, до… бо ти виявився безсилим, ти зганьбився, капітулював, вибухнув, знищився, самознищився… Залізний поїзд рвався в темні далекі простори, а Шульга мовби відкочувався на своїй поперечній полиці назад, знов до Ташкента, знов до початків Азії, до своєї найбільшої ганьби і, може, найбільшого блаженства…

Вчорашня ніч у Ташкенті була страшна своєю грубістю, соромом, дикою хіттю і безконечним блаженством. Спершу сором від юначого безсилля перед жінкою, тоді розгубленість, згодом сліпа лють на неї і на капіташу, безсилий відчай від отого темного вовтузіння по той бік сірих широких дверей з шовковиці, звідки проривалися лиш поодинчі звуки, але кожен з них здатен був коли й не вбити Шульгу наповал, то принаймні довести до шалу й божевілля: то сухий шерех по дереву, так ніби капіташа торсав об двері своєю грубою шинелиною, то сопіння капіташі, то скрики Юлії, то знов шерехи, тупання, стукіт…

І коли він розпачливо вдарився у двері, то старе дерево не піддалося, а по той бік і далі колотилося, муцювалося, катувало Шульгу зойками пристрасті, і вже він був повергнутий, як розстріляна мішень на танкодромі, і лежав, конаючи, занурюючись у відчай, западаючи в азійські глинища чужих пристрастей, страждань і радощів, вмираючи і не маючи змоги вмерти, так ніби сподівався на вибавлення, на чудо, на те, що ось вона буде біля нього, знов доторкнеться, приторкнеться, воскресить і животворить, і вона справді прийшла і воскресила, ледь доторкнувшись гарячими пальчиками до потаємного і простогнавши зраділо, в захваті: «Боже, яке чудо!».

— А капіташа? — ревниво спитав він.

— Відправила. Тепер нам ніякий чорт не завадить.

— Як же ти його відправила? Ти там… з ним…

— Дала відкупного. А ти ж думав як? Від мене тільки й ждуть відкупного. — Вона черкнула голими грудьми по його обличчю, обцілувала шию, лице, плечі, руки. — Ти ревнуєш? Я ж учора йому сказала: поки не приведеш лейтенанта, не підпущу до себе! Ну! А він взяв і привів тебе. Такий твій капіташа. Дурний чи добрий, я й не знаю… А ти ревнуєш? Ай, дурненький! Він же, капіташа, був, та й нема, а ти… Ну, йди до мене! Чи й досі ревнуєш? Не поспішай ревнувати. І ніколи не поспішай зі мною! Чуєш? Не пос… Не… Не… Мій хлопчику… лопчику… опчику… чику… — Вона лоскотала його вухо своїм шовковим шепотом, той лоскіт прокочувався вже ніби й не по великому тілу Шульги, а по всьому довколишньому простору, між землею і небом, і Шульга здригався в солодких конвульсіях і не знав, хто він, що він, навіщо він і взагалі навіщо все на світі і навіщо світ, Ташкент, Чирчик з його каламутною несамовитою річкою, запацьорені танки, генерал Чистяков, бронебійні й осколочні набої, ідіотські параграфи військових Статутів, священний обов’язок перед Вітчизною… а Юлія шепотіла йому, що немає строків і призначень, немає часів і обмежень, а є тільки вона для нього, а він для неї, і на цьому замикається весь світ, а над тим світом стоїть Азія, якої нікому не дано ні збагнути, ні поконати, ні розбити на уламки, бо все падає в уламках до її страхітливого вічного підніжжя, зветься ж воно: жіноче підніжжя. Тої ночі Юлія втаємничила його в дух і сутність Азії, хоч жила там зовсім недовго, удвічі менше, ніж він, але він за ці півроку, власне, і не бачив і не знав нічого про загадкову Азію, окрім її всюдисущої і всепоглинаючої глини, його танкове училище, ніби в чарівному сні, було взяте й перенесене всемогутньою рукою вождя з вогненного краю війни, з–під Харкова, сюди, під Ташкент, до маленького Чирчика, і відокремленість од світу для всіх курсантів і їхніх командирів позосталася в Азії така сама, як була в Європі, вони й далі могли знати лиш те, що належалося за суворими військовими статутами, і зовнішній світ для них, по суті, не існував, Юлія ж натомість, хоч і в короткім часі, не скована ніякими обмеженнями, навіть за ті два–три місяці, що жила в Ташкенті, в Азії, в цьому зовсім новому й несподіваному світі, змогла збагнути основні його закони, загадкові настрої, тисячолітні ритми, а може, й затаєні, незбагненні пристрасті, його шал і божевілля. Все це далося їй хоч, може, й не легко, але, зрештою, просто, бо була жінкою не просто з далекої України, а ще з незмірно віддаленішої Скіфії, а жінка — це Азія в усій її величі, загадковості, химерності й підступності; чоловіки ж, коли судити про них згідно з статутом внутрішньої служби Червоної Армії, — істоти примітивні, одноклітинні, нездатні сприймати довколишній світ інакше як у командах начальників і розпорядженнях усіх тих, хто поставлений вище.

— В тебе вже були жінки? — спитала вона.

— М–м–м…

— Тобі скільки років?

— Дев’ятнадцять, — збрехав він.

— Який молоденький! А я вже стара. Ай, стара! Мені, знаєш, скільки? Двадцять! І в мене донечка є. Галя.

— Донечка? — Він надто спокійно сприйняв цю звістку. Чого не бачиш, тому не віриш. — Не вигадуй! Де в тебе могла взятися донька?

— Ой, дурний! Та я ж була замужем! Вася — мій чоловік. Прикордонник. Начальник застави. Був лейтенант, як оце ти, а тоді старший лейтенант і начальник застави в Білорусії. І я з ним там була в перший день війни… Ти думаєш, «…Киев бомбили, нам объявили, что началася война…»? Нас бомбили ще до Києва, ще темно було в лісі і на заставі… як гахнули перші бомби, Василь зірвався з постелі, крикнув: «Застава, в ружье!» — а мене у вікно, бо перед домом же бомби, я, як була в комбінації, тільки й ухопила ридикюль з документами, бо на заставі ми жили завжди напоготові, плаття в другу руку і боса, а Василь ще навздогін крикнув, щоб держалася осторонь доріг, бо там бомбитимуть і обстрілюватимуть, мені крикнув, а сам просто під