Читати книгу - "Я, Паштєт і Армія"

Я в цей час сидів на кухні поруч і гострив ніж. Ніколи цього не робив і вирішив раз попробувати, а тут — знов облом. Я кинув ножа на плитку, вибіг у коридор і погнав до процедурної за магнезією і шприцом. Набравши 20 кубиків того зла я протиснувся до хворого. Викиди піни супроводжувалися хрипінням і кусанням армійської грубої ковдри, яку Зося примудрилася запхати йому в хавальнік.

— Павєрнітє бальнова, штоп к жопє падабратца, — намагаючись максимально використовувати медичну термінологію та етику, скомандував я. Магнезія була популярним препаратом в армії, бо могла заспокоїти будь-який припадок лише страшним болем від самого уколу. Якщо, припустимо, людина косила, і припадок був ретельно завчений по підручнику неврології, то після уколу, секунди через дві — хворий розколювався. Цей спосіб у науці називається методом Обоссалова-Колєнкіна. Я не був прихильником цих знаменитих нейроаналітиків, бо, заполучивши від Боженьки й ББ легку армійську долю, намагався зробити її легшою для оточення. Але тут усе виглядало настільки реально, що сумнівів у правильності застосування саме цього чудо-препарату, в мене не виникло.

Офіцери, які підбігли на команду ББ, перевернули хворого на півоберта, ніби колінвал старого мотоциклу. Я обійшов всю цю картину збоку, лівою рукою спустив йому трухани, а правою замахнувся для удару шприцом. В цей час я нагадував Сіндбада, який мітить циклопу в його єдине око своєю шаблею. На мене так само зловісно дивилося чорне «око» пацієнта, тільки на відміну від його кінематографічного аналога воно могло ще й перднути відважному Сіндбадові прямо в лице. Але Рома, так звали хворого, вчинив інакше. Він напрягся, вигнувся мостиком і, зробивши пару пружинних рухів, скинув із себе весь тюнінг — Зосю, двох таджиків на руках і офіцерію. І тут закричав днєвальний:

— Баріс Барісич — вас к начмеду!

— Іду, іду, Нєфрітов, — з радістю в очах відповів ББ і кинув на ходу — Довєдьотє до конца — завєдітє історію болєзні, я скоро буду.

Це була типова ситуація для нашого телесеріалу. ББ любив здриснути в самий відповідальний момент. І, в принципі, для таких ситуацій він мене сюди і спровадив. То на охоту, то на рибу, то на тьоли вибереться наш ББ, а підневільний Андрій Вікторович — тут як тут, готовий прикрити грішний тил. В момент, коли за ним закрилися вхідні двері, я занотував деяку рокіровку в ситуації. Зося валялася на підлозі та поправляла чепчик, дивлячись у своє страшне відображення у нікельованій ніжці ліжка. Усі персонажі, які до того були на Ромі, у повному хаосі лежали на підлозі. А я чомусь сидів прямо зверху на ньому і став єдиним свідком чуда — припадочний заговорив. Крізь піну та судороги я почув: «Братан, нє дай Бог уколєш…». Кінець фрази загубився у просторі, бо підоспіли зіваки, й Ромчик знов зажував ковдру та почав хрипіти ще страшніше. А я знову замахнувся шприцом і загнав його в матрац у міліметрі від його найволохатішої у світі Серліони. Він був волохатим весь, але ВОНА! Щоб збудити вашу уяву, я скажу, що ВОНА була подібна на Пушкіна! Реальний Пушкін — тільки не вірші складає, а сере, як казав Ваня Кобик із ПТУ № 65.

Для тих, що підглядали за процесом, мій фокус був невидимим. Головне було закінчити до того, як встане Зося, бо з нею таке б не пройшло. Зося була вже на підході, і я, повернувши в матраці голку, направив струю в область протилежну Пушкіну, скажемо, в область Гоголя, сильним натиском опустошив і витягнув шприц. Зося порівнялася зі мною. Вона нагадувала чувіху, на яку ригнув жираф.

— Как бальной, Андрєй? — мене вона ніколи не балувала ніжностями, бо я ніяк не вступав до клубу любителів старої конини.

— Норма, Зоя Алєксєєвна, ща прідьот в сєбя, вот только опісялся чуток, — тикнув я шприцом на результати свого фокусу з матрацом.

На синіх штанах Роми Мордуховича розходилася величезна пляма, викликана 20 кубиками розлитої на них магнезії, і моє щастя, що Зося була не в настрої перевірити на нюх правдивість показів. Вона, як завжди, тріпнула головою, залишаючи на підлозі трохи лупи й тирси, та пішла приймати душ, а ми з пацанами відкотили каталку з Ромою в ординаторську.

Із дверей шостої палати для високих чинів вийшов старий маразматичний дід — полковник у відставці — Антон Гаврілич. Зрозумівши, що знову пропустив найцікавіше, Гаврілич плюнув на спину узбеку, який проходив повз, і почалапав назад.

В ординаторській сиділа Наталья Ніколаєвна, вона ж Спіца. На перший погляд складалося враження, що всі природні процеси зупинили роботу над її печальним образом ще десь у третьому класі середньої школи, а рости продовжувала тільки срака. Її дитяче личко завжди мало вираз розгубленості та легкої незадоволеності від усього, що її оточувало. Спіца була вільнонайманим працівником нашого госпіталю, як і Зося, і ще з півсотні персонажів, котрі згодом з’являться в нашій історії. Як правило, то були або люди, які сумували без постійного характерного запаху кирзових чобіт і портянок, або спеціалісти, яких виперли нафіг із цивільних закладів за профнепридатність. Спіца належала до якоїсь окремої категорії запрошених ззовні людей. Скоріше за все, в цьому було щось особисте. Вона закамуфльовано шукала ПРИНЦА. Адже через наш нервовий дім нерідко проходили люди не тільки неврівноважені психічно, але й наділені неабиякою красою тіла. Так, і цього разу в першій палаті мешкав сержант Вітя Колокольчіков. Він прижав собі на навчаннях яєчко, коли долав смугу перешкод, і мудрий медбрат відправив його до нас, малюючи у своїй голові складну схему взаємозв’язку яйця з цілою нервовою системою. Вітя приймав одну єдину таблетку — Аміналон. Її давали всім із невизначеним діагнозом. Коротше — така універсальна пілюля і від яйця, і від голови. Ще — його зо дня на день обіцяли відправити мурувати паркан між Волгою та госпіталем, через який народ постійно валив у самоходи.

Вітя вже не вперше відвідував наш госпіталь, встиг за цей час наплести сітку різноманітних інтриг і інтрижок майже з усім жіночим персоналом, і тому за ним плакали фактично всі молоді медсестри, Спіца, і, звичайно, Зося. Правда, Зося, розуміючи всю утопічність амурного зв’язку старої ондатри й молодого коня, задовольнялася в основному томними косяками, якими вона регулярно обсипала Віктора.

Спіца жила ілюзорно, і тому дозволяла собі навіть рукоприкладство. Вона по декілька разів на день викликала Колокольчікова до себе в ординаторську та змушувала його в костюмі Адама теліпати господарством в неї перед носом