Читати книгу - "Коханка"

Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула.

Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом:

— Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати.

Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст…

І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала:

— Що ти, придурку, можеш знати про втрати?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?!

Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.

— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засраних ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати!

Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, відвернулася і поспіхом вийшла з кімнати, переступаючи по друзках розбитого келиха.

Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів.

Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.

Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення:

— Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві.

Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.

— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати.

Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи.

Вона худла.

Він був для неї ніби духівник.

Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому.

Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про Нього саме тоді, коли вони лежали голі, притулившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він прошепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон.

Духівник із сильною ерекцією.

Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала.

Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло.

Тому він був для неї ніби духівник.

Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності.

Навіщо?

Для кого?

Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?

Ну навіщо?

Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей.

Так вона вирішила.

Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх.

Обидві.

Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй про її існування.

Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить розсмоктатися, розжене, як нариви.

Висушить.

Візьме їх голодом.

Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою