Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Знову всівшись за кермо й акуратно, якщо не сказати – ніжно, опустивши термос на сидіння поруч, Тарас зняв «опель» із ручника. Машина «відчалила» від бровки неквапом, як човен від причалу.

Хвилин через п'ять його очі зраділи знайомому квадратику освітленого віконця обмінника, за яким, як у темниці-вежі, потерпала загадкова дівчина.

– Ось, – нахилившись до скла, солодко мовив Тарас, притискаючи сріблястий термос до лівої щоки і відчуваючи його прохолоду. – Каву подано! Даруйте, що не в ліжко!

– Я думала, ви жартуєте! – посміхнулася за склом і ґратами Дарка.

– У вас своя чашка? Чи вам у ковпачок термоса?

Дарка обернулася, в руках у неї з'явився керамічний кухоль, але на личку раптом проступила дитяча наївна розгубленість.

– Він не пролізе, – мовила дівчина, показуючи Тарасу кухоль.

– А що, віконце не відчиняється? – здивувався він.

Вона заперечливо хитнула головою. Потім просунула праву руку в смарагдового кольору рукавичці у нішу для обміну купюрами, доторкнулася тильною стороною долоні до верхньої межі прорізу і сумно підібгала нижню губку.

– А двері? – запитав Тарас. І тут же зробив крок назад, намагаючись знайти її поглядом.

Ліворуч виднілося ще одне, більшого розміру віконце цієї дивнуватої цегляної «зашубленої» та пофарбованої в мишачий колір будочки. Над ним напис: «Ремонт годинників». Дверей Тарас не побачив. Знову припав до віконця обмінки.

– Двері зачинено, – мовила Дарка жалібно. – До ранку. Проти бандитів…

– А якщо пожежа?

– У мене тут червона кнопка і телефон, – пояснила дівчина серйознішим голосом. – Наряд міліції приїжджає через п'ять хвилин!

– І що, вже приїжджав?

– Так, двічі. Всяке вночі буває.

Тарас замислився, відкрив термос, налив у ковпачок кави, випив. Смак був мерзенний. Може, саме тому в цей момент осяяла його несподівана думка, і він, попросивши Дарку почекати і залишивши термос на обмінному прилавку, повернувся до машини. Витрусив усе з бардачка, але того, що він хотів там виявити, не знайшов. Розчарований повернувся до віконця.

– Я що-небудь придумаю, – пообіцяв дівчині.

Вилив недопиту каву з ковпачка-кришки термоса, закрутив його на місце. Попрощався з Даркою ніжно й водночас дружньо. І повернувся до машини.

«Добре, що їй ця кава не дісталася», – думав, поглядаючи на термос, який лежав на сусідньому сидінні.

Думав-думав, а потім раптом загальмував різко біля бровки, відхилив свої дверці й вилив коричневу гарячу рідину з термоса на дорогу. Дзюрчання нагадало йому про літрову банку під сидінням, в якій борсався в залишках іншої, настільки ж «привабливої» рідини, як щойно вилита з термоса «кава», сірий камінчик, з такими труднощами добутий із ниркових надр приїжджого, що пахне бензином, із якоїсь там Ворожби. Дістав Тарас із бардачка паперові носові хустки, вміло витрусив камінчик із банки на розгорнуту серветку-носовичок, протер акуратно, і вже без усякого роздратування, немов зміна думки виявилася найкращим заспокійливим, опустив підсушений нирковий камінчик у пластиковий «гомеопатичний» тубус, який тут же закрив і повернув на його місце в ближньому кутку бардачка.

Розділ 8

– Думаєш, пора? – запитав Алік, тепло і ледь-ледь запитливо дивлячись на давнього товариша. – Тобі ж тут ніколи не було тісно!

Він обвів поглядом свою маленьку кімнатку, в якій усі стіни нагадували про чудово-вільне хіпівське минуле. Минулого, звичайно, на стінах було набагато більше, ніж сьогодення, – воно завжди так. Просто минуле накопичується, а сьогодення, затримавшись на мить, туди ж, у минуле крапає. Людина – це ж узагалі звичайнісінький і елементарний живий «апарат» із переробки майбутнього на минуле. Алік, втім, не був одним із таких звичайних «апаратів». Його майбутнє завжди відзначалося допитливістю та яскравістю. Тому й минуле у нього виявилося відповідним – ніяких тобі піонерських галстуків і таборів чи жовтенятських зірочок і кісок однокласниць. Дитинство – окремо, котлети – окремо! Котлетами була юність і її продовження.

Аудрюс теж озирнувся, пройшовся примруженим поглядом по десятках старих чорно-білих фотографій, розклеєних на основній стіні над вічно розкладеною канапою. (Коли і для кого Алік її розклав – цього вже не згадати нікому.) Подивився на умивальник із наклейкою: «Amnesty International», на плакати, на любительський портрет Джона Леннона, на доісторичну піч, в топку якої була проведена дюймова газова труба, і тепер топилася ця піч не дровами чи вугіллям, а скандальним російським газом, який і горів, як годиться всьому скандальному, синім полум'ям. Горів, грів піч і кімнату, кип'ятив воду й підігрівав на ранок те, що виявилося нез'їденим напередодні.

– Я в туалет! – Аудрюс підвівся, вийшов у маленький коридорчик і відразу за двері, на вулицю.

Житло Аліка – кімнатка, в якій було не більше семи квадратних метрів, – відзначалося не лише розмірами, але й цілковитою відсутністю так званих зручностей. Але від цього вона не здавалася Аліку незручною. Усе своє життя він проводив у ній, хоча за стіною була територія набагато більша, хоча теж однокімнатна – територія його мачухи, що замінила йому матір за рішенням батька, коли хлопчикові не виповнилось і восьми років. Кімнатка Аліка здавалася прибудовою до будинку, дивною прибудовою, що відсунула задній від дороги кут будинку на добрячі півтора-два метри. Вийдеш із її окремого входу, тут тобі й зручності: ліворуч, метрів двадцять п'ять по стежині повз город, – туалет, праворуч, п'ять метрів по бетону, – колодязь із рекордно малою глибиною – не більше півметра. Це ж і не колодязь, а джерело, яке вибралося з-під землі, коли стара сусідка вирішила біля старої колонки свою веранду розширити. Вдарили ломиками по каменях, якими колись замостили дворик, і пішла вода. Вода виявилася смачною. Відвели її від веранди на метр, підкопали трохи й опустили згори колодязне кільце. Ось і вийшов колодязь. А колонка замовкла навіки, немов заспокоїлася, дізнавшись, що є тепер у дворі й інше джерело води.

На обличчі Аліка виникла усмішка, викликана думкою про те, що його дворик, практично останній на його вулиці, пережив таку велику країну, як СРСР. Ні, він ніколи не був бійцем із радянським режимом. Він ніколи з цим режимом не боровся. Він його просто ігнорував. За це режим ображався і не ігнорував Аліка і його друзів. Але вони, Алік і друзі, примудрялися співіснувати з режимом так близько і так довго, що навіть місце їх традиційних зборів, відоме кожному львів'янинові, як Святий сад, практично проглядалося з вікон обкому партії. І ніколи у тих, хто існував за цими вікнами, всередині сірих кабінетів, не виникло навіть думки про те, що всю цю територію поряд із гуртожитком, частково обгороджену стінами давнього монастиря, територію, з якої раз у раз, та до того ж і голосно завдяки протягнутому з гуртожитку подовжувачу, гуркотіла чужа обкомам