Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Нащо? Земля ще холодна.

— Пісок набивається в ноги.

— Не в ноги, а в черевики, — поправляє мама. — Потерпи трохи. Або давай збоку лісом підемо, там піску менше. Ой, горенько ти моє, ну геть би мала дитина.

Іванові стає веселіше. Бо коли мама називає малою дитиною, а не бовдуром, ледацюгою, окаянним чи анциболотом, значить, вона не сердиться.

«Я мала дитина, — думає Іван. — Мала дитина, і Бог мене любить».

IV.Таумі

На тридцять сьомому році життя Таумі Ремпбелл перебувала на піку слави. Почувалася справжньою супермоделлю і королевою подіуму. Вона й була такою. Тисячі людей, і не лише тих, котрі хоч трохи розбиралися в моді, прагли потрапити на всілякі там виставки, фестивалі, сезонні — осінні, зимові, весняні, літні — покази модної вдягачки, річні свята і ювілейні та іменні показовиська переважно завдяки тому, що в них брала участь суперзірка Таумі. Її виходу — в сукні, комбінезоні, дорогій шубі чи бікіні, а то й ще відвертому купальнику — очікували, як свята. Коли Таумі з’являлась на подіумі, то сотні й тисячі очей загорялися, як ліхтарі, готові самі от-от почати виробляти електричну, кінетичну чи ще яку там енергію. Вона завжди виходила прямою ходою, майже без ніяких (ніякогісіньких) вихилясів, властивих для її колег-модельок. Ішла рівно, ледь-ледь дозволяючи собі ступити шоколадною суперстрункою ніжкою в бік. І все ж то була хода швидше не жінки, а справді шоколадної тигриці, чорної пантери — назвіть як хочете — котра, сповнена великої сили і впевненості, вирушила на чергове полювання. Ця хода була граціозною, величавою і водночас наче скрадливою.

Здавалося, вона от-от грізно заричить. Ні, погрозливо замуркоче, але так, що здригнуться крихкий подіум і стіни. Вона таїть у собі незнану досі небезпеку. Невідомо звідки, але таке відчуття щораз виникало у багатьох глядачів. Це й лякало, тілом пробігали брижі, але й приваблювало — і чоловіків, і, як не дивно, жінок, може, навіть ще більше.

Пантера вийшла на полювання!

Пантера-тигриця певна своєї величавої непереможної сили. Здавалося, з якихось невидимих джунглів чи савани виходить і йде за нею слідом ціле військо таких самих хижаків, готових своїм могутнім переможним ревінням от-от потрясти Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Париж, Лондон, Мадрид, Рим чи Монако. А їхня королева чи імператриця ступає вже попереду, сповнена і свідома того, що саме на неї покладена особлива місія. Таумі зажди ледь-ледь посміхалася, приязно і водночас іронічно-зневажливо, іскорки сміху бризкали з її жовтих тигрячих очей, падали в очі й душі, будячи захоплення й ненависть. Слова «Таумі!», «Богиня!» народжувалися не лише на чоловічих, а й жіночих вустах, шелестіли, наче легенький вранішній океанський бриз, хоча на виставках і фестивалях годилося мовчати. Оплески по закінченні походу Таумі завжди були схожі на шквал. Вона поверталася, дозволяла собі ледь-ледь, на мить хитнути стегнами, але якось так (сексуально? по-королівськи?), що заради цієї миті спалахували бліки фото-, кіно- і відеокамер. Журналісти й професійні критики та оглядачі модних дійств намагалися вловити, висловити, описати причину отого впливу чорної пантери, того фурору, який вона народжувала не лише знаменитими проходами, а й самою появою. Були витрачені тисячі слів, але в багатьох склалося враження, що чогось вони не вловили й не зрозуміли. Чого саме? Того, як здійснюється цей вплив, як діє цей магнетизм? Писали про гіпноз, про дію як магічно-притягальної сили її схильності до епатажу та скандальності… Писали… А втім, багато про що писали. Та як би там не було, а виступи Таумі Ремпбелл давали шалені прибутки: а) модельєрам і кутюр’є (можна через дефіс); б) власникам великих телеканалів і рекламних агентств; в) власникам фешенебельних салонів, де проходили покази мод; г) власникам курортів у Флориді, на Канарах, Лазуровому березі, в Ріо-де-Жанейро і ще бозна-де, там, де проходили оті покази; д) мільярдерам, котрі з нагоди вигідних угод і купівель (особняків, заводів, фабрик, банків, концернів, курортів і т. д. і т. п.) влаштовували прийоми і неодмінно, як своєрідний талісман удачі, запрошували на них Таумі. Гроші від участі в тих акціях-шмакціях пантера отримувала теж чималенькі.

А ще були прибутки, але вже переважно у вигляді кольє, смарагдів, діамантів, перснів — дорогущих-предорогущих — за кохання Таумі Ремпбелл. Її кохання прагли сильні світу цього у Європі, Америці (Північній і Південній), Африці, Азії, Австралії, на всіх континентах, за винятком хіба Антарктиди, та й то, якби туди чорна пантера завітала, чорно-білі смішні птахи-чоловічки, напевне, подріботіли б за нею на край якогось там льодовика чи крижини. За шістнадцять років у її коханцях числилася маса знаменитостей — актори, письменники, спортсмени, але найбільше все ж фінансових і промислових магнатів. Романи тривали щонайбільше два-три місяці, рідше чотири-п’ять, і закінчувалися грандіозними скандалами. Що не заважало з’явитися майже відразу новому прихильнику. Бувало й так, що на черговий показ мод чорна пантера прилітала з одним коханцем, а покидала шоу з іншим. Так було, скажімо, з актором і режисером Вінсентом Люлебургом. Про їхній роман два місяці писали газети і ловили пікантні моменти на віллі Люлебурга папараці. Та, прилетівши на Каннський фестиваль як супутниця Вінсента, Таумі познайомилася там же з якимось англо-американським магнатом (хоча й не першого ряду). І забажала, аби той звозив її в іспанську Галісію — їй, бачте, хотілося почути, як там реве Атлантичний океан. Вони й полетіли на персональному літаку магната. Але вже звідти через якихось десять днів модельна діва телефонує Вінсенту, що перебуває у важкій депресії: забери, мовляв, мене. Вінсент: люба, і це після того, як… Таумі: так, після того, я не хочу знати цього негідника, який тільки те й робить, що стріляє очима на вродливих галісійок. Ти приїдеш? Вінсент: приїду, але після того, як мені вручать фестивальний приз, мрію мого життя. Вилітаю післязавтра. Таумі: ні, ти вилетиш сьогодні або не прилітаєш ніколи. І Вінсент після годинних роздумів таки вилітає. Та в галісійському місті йому кажуть: сеньйора взяла машину і поїхала в Лісабон. Вінсент наздоганяє, найнявши таксі, «тигрицю» біля португальської столиці, дізнавшись по мобільному, де вона перебуває. Звісно ж, у машині в обіймах молодого галісійця. Ах, любий, я не стрималася, це безневинна прогулянка…

З інтерв’ю Вінсента Люлебурга:

«— Що ви тоді зробили тому хлопцеві?

— Витяг з машини і набив пику. Я все ж у юності був боксером. Завважу, непоганим, доки не захопився кіно.

— А з сеньйорою Ремпбелл? Що ви зробили?

— Взяв на руки і викинув в океан. Там доволі крутий берег. Вона ще верещала і дряпалася, коли я її ніс. Казала, що потоне.

— Хто ж її