Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"

Ми сидимо на кухні. Темніє. У нас в очах незабаром також потемніє. Це мій другий вечір у Віталіка. Півдня ми грали в шахи, потім прийшов Андрюха, він не склав того загадкового іспиту з шрифтознавства. Я взагалі не розумію, як можна скласти іспит з шрифтознавства, кому це потрібно? Хто вивчає шрифтознавство, хто ним буде цікавитись, у якій галузі можна застосувати ці знання, ні, звичайно, у якійсь галузі можна, але кому потрібна ця галузь? Коротше, приходить Фріл і перемагає мене в шахи, ми п'ємо каву, Толік з'їздив додому, привіз наливки, — ми п'ємо наливку, Вій малює картину, яку збирається назвати «Воля». Ти дурак, Віталя, каже Толян. Тінь треба в інакшому ракурсі малювати, і що це в тебе за перспектива, що це за модернізм простору?

— Ти розумієш, — каже Вій, — я не вмію малювати.

— То вчись, — каже Толік. — Он бачиш, Чех вчиться писати вірші.

Я дійсно сиджу на телевізорі без кінескопа (також спадок дядь Жори), який слугує стільцем, і вимальовую каракулі у своєму потріпаному зошиті. Ми пишалися нашими зошитами, ми вважали, чим більше він потріпаний та потасканий, тим краще. Ми підкладали їх під сраки, коли сиділи на бетонних сходах під'їзду, ми шпурляли ними один в одного у порухах раптових пристрастей та істерик, ми підкладали їх під ніжки столів, що постійно хитались, і це підкладання ніколи не допомагало, ми все одно невпинно простуджували наші члени, стіл все одно невпинно хитався, от хіба що зошити ставали все більш і більш потріпані. У них були назви. Кожен зошит мав назву. У мене було їх безліч. Найвідоміші два — це «Агілєра» та «Орейро», все через присутність цих поп-дів на обкладинках зошитів. У них я писав вірші. Були ще не менш знані. «Коричневий» та «Червоний» зошити, у яких я писав прозу. У мене тоді не було комп'ютера, не кажучи вже про ноутбук, у нас взагалі не було нічого такого. Музику ми слухали на касетах, іноді хтось приносив сідюк, тоді наставало невеличке затишне щастя, через півроку я придбав емпетришник.

Фріл намагається наслідувати мене і теж щось пише, виводить, задумується над римами, над сенсом життя, його без упину повчає Вій, каже Фрілу, що він його батько.

— Я твій батько, — каже Вій, і Андрюха вірить усьому, що йому розповідає Віталік, а Віталік розповідає про Паланіка, про Бійцівський клуб, про справжню мужність, бокс, сміливість, правду життя та іншу муру, а Фріл каже, що да, Вій, ти правий, ти мій учитель, інспіратор до кращого життя, мужчина, якому я довіряю свою душу і тіло, я відчуваю твій вплив на мою просякнуту страхом свідомість, свою незначущість, мізерність навіть у тролейбусі, що напханий пенсіонерами.

— Я все розумію, — додає Андрюха і важко зітхає…

Далі ми починаємо танцювати. Коли тобі немає що робити — ти танцюєш. Ми включаємо стробоскоп, нагло спизджений Віталіком з нічного клубу, запалюємо якісь старі червоні свічки, що залишилися ще з похорону Вієвого прадіда, і починаємо танцювати. Наші танці супроводжуються підчиткою репу, який грає в магнітофоні, ми підіймаємо вгору руки, імітуючи якісь ритуальні середньовічні танці…

Ми стомлюємось, і хтось, здається Віталя, штовхає ідею, мовляв, давайте спустимося на перший поверх до діда Паші.

— Діда Паші? — питаю я.

— Ага, діда Паші. Він колись працював у моєму дитячому садку сторожем, поки той садок не переобладнали в продовольчу базу.

- І що такого доброго у того діда Паші? Що він?

— Він? Він самогонкою торгує.

— Ти пропонуєш пити самогонку?

— Я пропоную спуститися до діда Павліка, а там вже вирішимо.

— Я ніколи не пив сем, — чесно зізнаюсь я.

— То пішли спустимося? — пропонує Вій і вже відчиняє двері.

Дід Паша живе на першому поверсі, у нього завжди є самогон, який користується популярністю у навколишніх подвір'ях. Ми з Вієм спускаємось і стукаємо в коричневі прокопчені двері, з-під обшивки яких випинають бежеві шматки вати.

— Дєдушка Павлік! — кричить Віталя. — Це я, Віталік.

Нам відкриває дід Павлік, старий загартований дідуган. Його мокрі оченята недовірливо зиркають то на мене, то на Вія.

— Це я, Віталік, — пояснює Вій діду Паші свою, певно, мінімальну причетність до його, дідопашівського життя.

— Нам самогонки, — каже Віталя.

Дід Павлік мовчить.

— Дєдушка Павлік, — знову каже Вій, — я — Віталік.

— Та я пойняв, — сухим прокуреним голосом відповідає дід Паша і хапає Вія за руку.

— Пішли, — каже він. — А пєдєраста свого в під'їзді остав.

Чого ж це я пєдєраст? — не розумію я, однак залишаюся у під'їзді, очікуючи Вія.

Він виходить через п'ять хвилин з півлітровою пластиковою пляшкою.

Вдома я вперше скуштував щось міцніше шістдесяти градусів, і мене поперло. Поперло, мабуть-таки, не тільки мене, тому що я вже не пам'ятаю як, але усі були оголені, крім Фріла. Навіть я. Чому я оголений? — питаю я себе, але не можу згадати, хто це зробив, я чи інші люди. Інші люди танцюють. Не танцює лише Андрюха.

— Танцюй, Андрюха! — кричу я, але мені здавлює горло, і я падаю.

Мене будить дивне відчуття збудження. Що це? Віталік, схилений наді мною, щось робить з моїм (МОЇМ!), майже як дядя Сєрьожа, тілом. Зараз вже не пам'ятаю, як вона називається, та штука, здається, полотьор. Так от, Віталя увімкнув його і намагається тією штукою щось зробити з моїм тілом.

— Віталя, — кажу, — що ти робиш?

— Ти встанеш, — звертається він до мене. — Ти встанеш, — пристрасно наярює мене полотьором Віталя. Я його відпихаю ногою, не полотьор, а Вія, хоча і ту страшну машину, що дико дзижчить, також. Намагаюся підвестись. Поруч зі мною лежить Толік. Вій береться вже за Толіка, саме за Толіка, і починає натирати його тим толікотьором.

— Ти встанеш, — каже Віталя, і я розумію, що йому байдуже, хто або що, йому головне, аби встав.

Толян упирається і каже, що ні фіга він не встане.

— А я кажу, що встанеш! — наполягає Вій, і Толік таки встає, розвертається і б'є Вія в голову, той падає, я намагаюся його підняти, але у мене це не дуже виходить, потім приходить сусідка і каже, що, пацани, вам труба, бо я вже визвала ментов, і ваш притон, вашу малину,