Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

Сказавши «га?», Соломон відсапнувся, але, не чекаючи відповіді, рухнув далі — мовби котився з гори:

— В пил!.. І все… Ха-ха! «Душа»… «Ідея»… «Пориви»… «Людкна-Бог»… «Любов»… Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Ідіотизм. Людське «я»? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нічого не може. Як не може нічого пісок великих пустель. Лише як підніметься самум — пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе. Безвільний пісок… І все обертається в руїни. І насамперед у руїнах рипить пісок!.. Пісок, брат!.. Найбільша сила, яку я визнаю, це сліпий інстинкт руїни, який сидить у кожній такій піщині, — це сліпий, стихійний, непереможний рух до смерти… Це — реальне й правдиве, а решта — блеф. Я прожив життя, я це знаю. Людина сліпа, бавиться ілюзіями, вигадує якісь пляни, системи, чіткі побудови — «будує світ»! Але при першій вогневій пробі все це падає і оголяється прірва. Прірва, над якою хочеться вити вовком. Осиротіла, сама на себе здана людина не може існувати. Через те вона дається підхопити себе самумові й перти в хмарі собі подібних… На загин… Є термін — «масовий інстинкт», чи «масова психоза», але немає, на жаль, терміну «масове оголення», «масове викриття», коли весь намул ідей та іншої єрунди відпадає геть, а лишається сама правда. І в цім заслуга війни — вона оголює і урухомлює правду. А та правда — вона й є в тезі про пісок пустель. Підхоплені самумом, піщинки стають нарешті собою, виявляючи свої властивості, свою справжню природу, свою суть — без пропагандивного блуду. Рухатися здібне тільки щось реально-вагоме. І ось те реальне рухається, фікція ж, ота «духова надбудова», лишається на місці, як дрантя, — ні, зникає геть, як пшик. У цьому русі реально-вагомих піщинок відпадає геть усе нереальне — ідеї, мораль, етика, любов, дружба, гордість, героїзм… Ха! Людина цього ніколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою гидку, нікчемну суть. Ні, це для неї вигадали поети й інші ненормальні фантасти, особливо чутливі й рафіновані шукачі неіснуючого: янгольських крилець в амфібії, божеської краси й величі в ідіота, взагалі ж — із розпачу шукаючи в фікціях прикриття для бридкої людської голизни…

Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навіть не пробував встрявати в розмову. Примруживши очі, він апатично розглядав якусь річ, що лежала між камінням і що на неї випадково впав його погляд. Розглядав так собі. Ступнув меланхолійно крок, торкнув розглядувану річ ногою, а сам тим часом думав: «Чи блазня вдає, а чи справді Соломон уже готовий, дійшов до ручки?..»

А Соломон помалу, як пароплав до пристані, доходив до фінішу своєї рятункової тиради:

— Так-то… Світ озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою. Тепер ось він лише зітер свій грим, а чи здер із себе машкару, й оголилась страшна нагота брехні, нікчемности й підлоти. Поза тим — нічого більше. І от… Чи варто жит й?!. Ось проблема! — І, скінчивши нагло на тому ж, чим і починав, Соломон по павзі сам собі тихо, але переконано відповів:

— Не варто. Максим зітхнув:

— Т-та-ак… ну добре… То ось, здається, є ключ до розв'язання вашої проблеми, тобто — ключ до вашої рятункової ідеї. — Нагнувся й підняв червону, чепурну, як писанка, італійську гранату. Оглянув і простяг її Соломонові.

— Ось… Будь ласка, доведіть послідовність: умріть. Вона заряджена. Оце ось так знімається, отак натискається… Це реальне завершення вашої думки. Ключ до рятунку.

Соломон замовк і посірів. Він довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тоді підняв комір і глибоко засунув руки в кишені.

— Приберіть, — прохрипів він. — Я… я, власне, хочу бути послідовним і доказати людську підлість, а не героїзм. Я боюся смерти…

— Але ж ви не послідовні!.. Нуль є нуль, і йому нема чого боятися смерти.

— В тім то й суть, що підла людська природа ніколи не була послідовною. Хочу жити!.. — Голос Соломонів хрипів і затинався.

— В ім'я чого?

— Чого?.. Хоч би в ім'я цієї непослідовности. Ні, в ім'я злоби. Так-так, злоби!.. А втім — дайте гранату, я ще подумаю…

Соломон обережно взяв гранату й заховав її під брилою руїни, присипавши дрібними камінцями.

— Я потім по неї прийду… Я ще маю… ідею Бога! (Криво посміхнувся). Розумієш? Після того, як я 20 років руйнував церкви, я тепер маю ідею Бога!..

Останні слова він просто викрикнув гістерично. І відразу замовк, знітився на камені, якось засмикавши плечима — чи то скручуючи цигарку, чи… Максимові здалося навіть, що він плаче, сидячи на камені, над Авраамом. Але то так тільки здалося…

— Нічого, — промовив Максим лагідно, не думаючи над тим, що говорить, але справді зі щирим наміром потішити. — Ті, що зруйнували цей храм остаточно, також мали ідею Бога. Навіть написали її на бляхах своїх пасків…

Соломон мовчав. Він нічого не слухав і нічого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонівши про себе:

— Холодно… Душі холодно…

І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.

Максим ступнув до нього крок і став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.

— Слухайте, професоре, — промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й не було. — Скажіть мені правду… Бо я не вірю в те, що ви ніби були тоді п'яні. Я ніколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..

— Ціянкалій, — буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано.

— От такої!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорію?.. Шкода… (Павза). Хоча… Я, правда, не тішуся з цього світу, проте не поспішаю й на той… Прощавайте, професоре!

А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:

— Проте шкода все-таки… шкода, що ви не принесли ціянкалію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!..

Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потім ще глибше втягнув голову в плечі. І, застібаючи на всі ґудзики своє благеньке пальто, ткнув Максимові руку. Мовчки. І пішов геть, зігнувшись.