Читати книгу - "Перверзія"

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.

— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.

— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.

І по цих словах надовго замовкає.

— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобою.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.

— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.

— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.

— Венеція, Венеція… — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. «А ти вже цілком старий», — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!

І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (…) і подаю в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (…).

— Велика морська держава вмить перестала бути великою (…).

— На малі світових подорожей і походів сталися зміни (…).

— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (…).

— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (…).

— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (…).

— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (…).

— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (…).

— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (…).

— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (…).

— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (…).

— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як агресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (…)

— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (…).

— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (…).

— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (…).

— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (…).

— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе[17], сказав приблизно таке: «Леонардо, це робить вас нездоланними!» (…).

— Байрон? — перепитав Стасьо.

— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка, євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (…).

По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.

— Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних (…). Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве (…). Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати (…). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (…). І от — задля порятунку цього каміння, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деякі розумники навіть пропонують перенести всю цю Венецію в якесь безпечніше і сухіше місце (…). Пам'ятки, що загинуть у цих брудних водах, мовляв, дорожчі від (…). Інші мудрагелі хотіли би вигнати звідси все живе з гівняними голубами включно і все тут навіки законсервувати (…). Вони твердять, ніби вже за якихось двадцять років тут ніхто не житиме. Така, знаєте, аварійна зона (…). Щоб тільки привиди людей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (…). Я маю цілком протилежні засади (…). Лючіє, серденько, більше стриманості (…). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (…).

— Насправді ж вони рятують зовсім не те (…). Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих (…). Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король Чума з родиною (…). Насувається епідемія знелюднення. Венеція виявляється всього тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости (…). Її розпаду вже нічим не зупиниш, бо то — розпад людського в людях (…). Найпростіше це висловити так: буття позбувається свого віковічного драматизму (…). Люди цілком задоволені тим, як вони живуть, їм здається, що вони живуть, їм подобається те, що вони п'ють і їдять, те, в що зодягаються, вони звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлися до зручностей, приємностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно (…). Жива кров дедалі повільніше плине в цих безумовно сонних артеріях. Вона щораз більше блякне і все частіше втрачає своє червоне забарвлення. Лейкемія — так, здається, називається це помарніння? (…).

— Переклади йому, що я думаю приблизно так само, — віднісся наш Перфецький до Адельки. — Але, холера ясна, маю враження, ніби старого дідька зараз поб'є грець від такого активного розтирання…

— Не хвилюйся, братчику, — ані не кліп на те Ада. Щодо пана Казаллегри, то він і справді не жартом розпалився і говорив з дедалі більшою жагою та вимовністю:

— Я бачив десять тисяч карнавалів!.. Я