Читати книгу - "Сіддхартха"

Засміялась Камала і вигукнула:

— Ні, любий, такого ще мало! Сіддхартха повинен мати одежу — ошатну одежу, і черевики — гарні черевики, і багато грошей у калитці. І щоб він носив Камалі подарунки! Тепер зрозумів ти, самано з лісу? Тепер ти утямив?

— Де й як утямив! — вигукнув Сіддхартха.— Як же мені не втямити того, що промовляють такі вуста! Твої вуста, Камало,— мов щойно розламана смоква. Але й у мене вуста червоні та свіжі, вони пасуватимуть до твоїх, ось побачиш! Одначе скажи, чарівна Камало, невже ти зовсім не боїшся самани з лісу, що пришов учитись кохання?

— Чом же я маю боятись самани, дурного самани з лісу, який жив серед шакалів і якому й невтямки, що таке жінка?

— О, цей самана дужий, він не знає страху і може тебе, юна красуне, присилувати!

— Ні, самано, цього не боюсь я. Хіба хоч один із саман а чи з брахманів коли-небудь боявся, що хтось прийде, схопить його й силоміць забере в нього вченість, благочестя і глибокодумність? Ні, бо все це належить йому, і він віддає тільки те, що хоче, й тільки тому, кому хоче. Те саме, достоту те саме і з Камалою та втіхами кохання. Рожеві й чарівні в Камали вуста, але спробуй припасти до них проти її волі, і тобі не дістанеться й краплі від їхньої насолоди. А як же вони вміють дарувати насолоду! .. Ти тямовитий, Сіддхартхо, тож затям собі й таке: кохання можна випросити, купити, дістати в подарунок, стріти на вулиці, однак силоміць його не візьмеш. Отож ти обрав не той шлях, самано. Ні, шкода було б, якби такий славний юнак, як ти, узявся до діла не з того боку.

Сіддхартха всміхнувсь і вклонився.

— Так, шкода було б, Камало, ти правду сказала! Це було б дуже шкода! А я не хочу втрачати й краплі насолоди з твоїх вуст, як ле хочу й того, щоб ти втрачала насолоду із вуст моїх! Що ж, хай буде по-твоєму, домовимося так: Сіддхартха вернеться до тебе тоді, як матиме те, чого йому ще бракує,— одяг, черевики й гроші. Але скажи, о чарівна Камало, чи ти даси мені ще одну невеличку пораду?

— Пораду? Чом не дати! Хто ж не дасть залюбки пораду бідному, темному самані, що жив у лісі серед шакалів? !

— Тож порадь, люба Камало: куди я маю податися, щоб як можна скоріш роздобути одяг, черевики та гроші?

— Це знає, мій друже, либонь, багато хто. Роби те, чого вчився, і за це люди дадуть тобі й гроші, й одежу, і черевики. Інакше бідак грошей не добуде. А що ти вмієш?

— Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати.

— І все?

— Все. Ба ні, ще вмію складати вірші. Ти подаруєш мені за вірш один поцілунок?

— Якщо вірш припаде мені до вподоби, то подарую. То що це за вірш?

Сіддхартха на хвилю замисливсь, а тоді проказав:

У свій тінистий гай ішла чарівна Камала. Коло воріт уздрів її засмаглий самана, Побачив квітку лотоса — і низько уклонивсь. І вдячно Камала всміхнулася йому. «Як солодко ж,— юнак подумав,— не богам, А Камалі чарівній жертви нести».

Гучно заплескала Камала в долоні, аж на руках у неї задзвеніли золоті браслети.

— Славні ти складаєш вірші, засмаглий самано! А й справді, нічого зі мною не станеться, як подарую тобі за них цілунок.

Вона притягла поглядом Сіддхартху до себе, він нахиливсь і торкнувся губами її губів, що були немов щойно розламана смоква. Довго цілувала його Камала, і глибоко вражений Сіддхартха відчув, як вона його вчить, яка вона мудра, як полонить його, і відтручує, і приваблюй знов. І збагнув Сіддхартха, що за цим першим цілунком його чекає ще довга низка продуманих і випробуваних цілунків, і кожен із них не буде схожий на решту. Важко дихаючи, Сіддхартха випроставсь, і цієї хвилини він нагадував подивованого хлопчика, що раптом укмітив, скільки ж то на світі є мудрого й такого, чого треба навчитись.

— Які ж гарні у тебе вірші! — вигукнула Камала.— Якби я була багата, то заплатила б тобі за них золотом. Одначе нелегко буде заробити віршами стільки грошей, скільки тобі треба. Бо якщо ти хочеш стати Камалиним другом, то грошей тобі знадобиться багато.

— Як же ти вмієш цілуватись, Камало! — прошепотів збентежений Сіддхартха.

— Так, цілуватись я вмію, саме тому мені й не бракує одежі, черевичків, браслетів та багатьох інших речей. А от що вийде з тебе? Невже ти тільки й умієш, що думати, постувати та складати вірші?

— Я знаю ще жертовні гімни,— відповів Сіддхартха.— Але тепер уже не хочу їх співати. Знаю також заклинання, але теж більш не хочу їх проказувати. Читав я трактати...

— Стривай,— урвала його Камала.— Ти вмієш читати? А писати?

— Звісно, вмію. Писати багато хто вміє.

— Більшість людей писати не вміють. І я не вмію. Це добре, що ти вмієш читати й писати. Дуже добре. І заклинання тобі ще знадобляться.

Цієї миті вбігла дівчина-служниця й прошепотіла господині щось на вухо.

— До мене гості! — вигукнула Камала.— Йди вже, Сіддхартхо, хутчій! І гляди, щоб ніхто тебе тут не побачив! Зустрінемось завтра!

А служниці Камала наказала дати благочестивому брахманові білу одіж. Не усвідомлюючи, що з ним діється, Сіддхартха спам’ятавсь аж тоді, як служниця потягла його за собою, провела манівцями до хатини в гаю й дала одіж. Затим підштовхнула в кущі й настійливо попросила, щоб він якомога скоріше і непомітно вибрався з гаю пріч.

Сіддхартха залюбки зробив те, що йому й наказали. До лісу він звик, отож проліз крізь живопліт і нишком вислизнув з гаю. Задоволений повернувся він з одягом під пахвою до міста. В одному заїзді, де спинялись на ніч подорожні, Сіддхартха підійшов до дверей, мовчки попросив їсти, мовчки прийняв окраєць рисового пирога. «Певно, завтра,— подумав