Читати книгу - "Потойбiчне"

Тут вона з-під ока глипнула на Настю. Настя кожне її слово ловила і проковтувала. Очі в неї світились. Танька відкашельнула і знов почала.

– То був раз, а другий раз прийшов дев'ятої доби. Заснула я звечора по роботі, та й сплю. Знаєш, як то наш чоловік, наробиться, та й спить, як колода. Яка робота, такий сон. Отак і я. Сплю собі, та й сплю, та й сплю, аж нараз буджусь. Ага, переспи, думаю. А може, місяць заглянув ув очі. Та де там! Ані переспи, ані місяць, лиш він.

Він, чуєш, він, мій небіжчик. Лежить коло мене на постелі, як довгий. А таким зимном від нього заносить, як з пивниці. Пари з себе не пустить. Звичайно, труп…

Поговорила би я з тобою, гадаю; є коли, не зашкодить, та лихе тебе знає, ануж… Ні, не дурна, небоже… Відвернулася я від нього потихеньки, а тоді як не махну лівою рукою на відлів* – а його як не було. Лиш шу-шу-шу, як птиця по деревах. Пішов куди треба, а я собі далі заснула…

З того часу він не приходить. Чи не пускають, чи, може, маркотний на мене. Не знаю. Навіть не присниться ніколи. А може, чуєте, видить, що я віддалася за другого, та й вже до мене рації не має. Хто його зна!?

………………………………………………………………………………………………………

Надворі визвіздилося, місяць виплив на небо, село заснуло.

– Час мені додому. Пізна пора. Забалакала ти мене, небого. А не забудь на чісник. Від злого охоронить, а коли добрий, то прийде. Стрібувати не зашкодить.

Закинула хустку на себе і вийшла.

………………………………………………………………………………………………………

Довго, довго сиділа Настя біля вікна на ослоні, пильно вдивляючи свої очі в сірий угол хати, за припічок. Вона конечно хотіла, щоби її небіжчик прийшов до неї, але сам, без часнику.

Коли тужить, а пустять, то прийде, мусить прийти, а коли ні, то нехай і так буде; побачаться колись.

_______

Платки – пластівці.

Пережмякати – викрутити.

На відлів – на відліг.

Старий двір

По легкім туркоті повозу пізнав, що з мурованої дороги звернули на польову.

По обох боках хвилювало дозріваюче збіжжя.

Останні відблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.

Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.

Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.

– А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.

Цей глянув в напрямі батога.

Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м'яко-темного лісу.

З-за лісу виринав місяць уповні.

У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.

– Буде погода, – сказав візник і скрутив у липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

Брама до двора була відчинена.

Об'їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам'яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері.

Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.

Цей спитав:

– Пан управитель дома?

– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.

– А переночуєте мене?

– Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.

– Ну, то й гаразд.

Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам'я і поміг йому вилізти з високого ф'якерського повозу.

– Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.

– Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.

Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:

– Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.

Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.

За хвилину вернув з валізою.

– Спасибі вам, – не знаю, як на ім'я…

– Ксаверій.

– Спасибі вам, Ксаверій, – сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.

– Що пан позволять на вечерю? З дробу* може бути що завгодно.

– Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип'ю радо.

– Слухаю пана… – і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі ґудзики з п'ятипалковими коронами.

В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.

Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.

Потім оглянув образи і підійшов до дверей.

Вели до малої ошкленої веранди з пов'ялими квітками. Видко, не було їх кому пильнувати. Взагалі будинок подобав на зачарований двір. Паркети скрипіли, двері співали, годинники розказували якісь незрозумілі казки. Крізь відчинені двері до сусіднього покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродій, з підголеним чубом, здвигав раменами і ніби питався: «А він тут чого?»

Чого?.. Цей маєток мають парцелювати. Хоче купити собі декілька моргів і двір, щоб мав де з родиною провести час літнього відпочинку.

Була це здавна його улюблена мрія. Місто виснажує чоловіка, робить його подібним до паперового цвіту, без ароми і без привабу життя. Дійсно, мешканці міст, особливо великих, шукають радости не там, де треба, а куди їх тягне уява, їдять хліб, але не знають, звідки він береться, діти часто не бачили збіжжя на очі і не знають що жито, що пшениця. Невже ж воно добре і здорово? Ніяк ні! Мрії Рескіна й Куліша про хуторний устрій мають багато дечого доброго за собою. Поки був молодий, не думав про те, але тепер, як п'ятдесятка за плечима, чує, що мати-природа гнівається на свого марнотратного