Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

І там, на три поверхи вище, є ще одне вікно.

Нічого страшного, кажу я собі. Це просто пожежна драбина. Якби вона стояла внизу, на асфальті, я б стрибала по ній, як динамобілка. На асфальті чи у хмарах — яка різниця?

Намагаючись не мружитися, здираюся на підвіконня. Стугонить вітер. Долоні стають липкими, як пластир. Заплющую очі… Примушую себе розплющити їх. Випростовуюсь на повен зріст. Ось драбина — один стрибок, тільки один стрибок!

Тамую подих — і стрибаю. Ура, це драбина, я за неї тримаюся! Вона шерехата, холодна, але цілком…

Під ногами відколюється цілий пласт іржі. Підошви спорскують. Я повисаю на руках. Вітер грає моїм барабаном.

Підтягаюся. Знаходжу ногами опертя. Завмираю, щоб перевести подих.

Піді мною — місто. Угорі — щось, що мені дуже потрібне. А отже, мені треба вгору.

* * *

На п’ятдесятому поверсі ненадовго сідаю перепочити. І вперше стурбовано думаю: а коли я повернусь назад? За годину до заходу сонця мені треба бути на прохідній, інакше — все, втрачу роботу!

Нема чого сидіти. Йду далі.

Драбина тягнеться все вгору й вгору. Іззовні крутяться вітряки: то затінюють світло з вікон, то знову його відкривають. Між тридцятим та сороковим їх було так багато, що вони мало не чіплялися один за одного лопатями. Та що вище я піднімаюся, то менше вітряків за вікнами. Вище дев’яностого поверху вітряків нема взагалі.

Вежа порожня: тут багато років ніхто не живе. Багато десятиліть. Дме вітер із розбитих вікон, грає курявою й піском на сходах. Замітає сліди.

Це дуже зручно, думаю я. Якби я могла отримувати свою підзарядку тут, просто на вершині… І якби не треба було щодня ходити на роботу… І якби не треба було їсти й пити…

Дістаю флягу з-за пазухи. Роблю великий ковток. Скільки поверхів у цьому хмарочосі? Двісті, триста — чи тисяча?!

…Так от: якби всі ці «якби» були правдою, а не дурнуватими мріями, я оселилася б тут, нагорі, зі своїм барабаном. Іноді спускалася б донизу — розважитися. А вітер замітав би мої сліди, і поліцейські мене б не…

Дивний звук за спиною. Я різко обертаюся. На сходовому майданчику піді мною стоїть чоловік. Звідки він узявся? Невже влетів у вікно?! Незнайомцю років двадцять п’ять, з одягу на ньому лише чорні штани й багато ременів, тонких і товстих, на поясі, на торсі, на ногах. А під ременями він весь покритий горбами м’язів і джгутами вен. І рубцями. Він дивиться на мене й посміхається, я мимоволі відступаю, щоб тікати нагору…

У вікно над моєю головою влітає — так-так, влітає! — ще один. Старший. Не такий жилавий. Першої миті мені здається, що у нього за спиною крила. Потім він випускає з рук вузлувату мотузку, і вона вислизає у вікно, як чорний зміїний язик.

Тепер я стою між ними, і виходу нема.

— Ти високо залізла, синтетичко, — каже той, що з’явився першим, у ременях і рубцях. — Стрибнула б і з двадцятого. Чи у тебе манія величі?

— Я не синтетичка, — кажу йому.

Він регоче:

— Так-так, звичайно. Ти маніячка. Хочеш розмазатися по асфальту так ефектно, щоб двірники тиждень зішкрібали. Твої кишки, я маю на увазі. Ходи, допоможу!

Він робить заохочувальний жест у напрямку вікна. Я піднімаюся на сходинку вгору.

— Що ти тут робиш? — глухо каже інший.

Хороше запитання. Я шукаю… невідомо що. Невідомо нащо. Але як їм це пояснити?!

— Закортіло політати, — м’язистий посміхається.

— Ні.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Мені потрібно було піднятися нагору. — Я дивлюся на старшого з надією. Мені здається, він тут головний. І ще мені здається, що він здатен мене зрозуміти. — Бо мені сказали. Піднятися нагору.

— Це була помилка, — каже старший, помовчавши. — Тут нагорі тільки птахи… і самогубці. Алексе, випускай її.

При слові «випускай» у мене з’являється надія. Але тільки на мить. Бо я дуже швидко збагнула, як вони збираються мене випустити.

М’язистий Алекс в один стрибок добирається до мене. Я не встигаю дістати стилет. Мій суперник не тільки сильніший — він б’ється краще. Дуже швидко мої лікті вже вивернуто за спину. Алекс тягне мене до вікна.

— Заждіть!

Ніхто мене не слухає. Мій барабан зривається з плеча і котиться сходами.

Алекс кидає мене спиною на підвіконня. Моя голова звішується вниз, у безодню. Я чіпляюся за життя ліктями, коліньми, підборами, я зубами готова вчепитися в бетонну балку…

— Постривай, — чую крізь вітер і стукіт крові у вухах.

Я вже лечу. Алекс підхоплює мене і втягає назад на підвіконня. Я задихаюся.

— Ану дай її сюди на хвильку.

Я сиджу на підлозі. Всередині. На вкритому пилюкою бетонному перекритті. Переді мною, на дві сходинки вище, стоїть старший із двох моїх убивць.

— Звідки це у тебе? — В руках у нього барабан із зображенням вовка.

— Подарував… Римус… — Мені важко розмовляти. — Сказав… іти… угору.

Жилавий Алекс та його старший товариш похмуро перезираються.

— Старий вижив з розуму, — каже Алекс. — З глузду з’їхав. Сенильний психоз.

Старший мовчить. І я мовчу. Мене лихоманить.

— А що іще він тобі казав? — вимогливо запитує старший.

— Нічого. Просто… угору. А коли я побачила картинку… на стіні…

І знову стає тихо. Тільки вітер гуде, пересипає куряву, замітає наші сліди на сходах.

— Ти синтетик? — запитує старший.

— Я не знаю, що це таке.

— Ти отримуєш свою дозу, як усі? Крізь роз’єм? Під час так званої енергетичної години?

Він каже це таким тоном, як про непристойну хворобу. Я ковтаю слину.

— Так. Як усі.

— Отже, ти синтетик, — вступає Алекс. — Отже, ти підключена. Одержиш свій пакет — житимеш. Не одержиш — загнешся. Зрозуміло?

Я давно це знаю.

— Місце синтетиків — унизу, — повільно говорить старший. — Ніколи більше не піднімайся вище двадцятого поверху. Або вилетиш у вікно. Зрозуміло?

Зрозуміліше нікуди.

Я ледве встигаю добігти до прохідної на призначену годину Прилаштовуюсь у хвіст черги. У страшному темпі надягаю робу, окуляри, навушники. Біжу на своє місце — одна з останніх. Микола дивиться на мене круглими очима:

— Я боявся, що ти запізнишся!

У мене навіть на роздратування не лишається сил.

Я страшенно стомилася. Потягла плече. М’язи ниють, при різких рухах болить суглоб. Але сильніша від болю — образа. Та хто вони такі? Як вони сміють із таким презирством цідити — «місце синтетиків унизу»?!

У навушниках починається відлік. Я з величезним зусиллям підводжуся. Розправляю плечі. В останню мить встигаю перевірити застібку роби: вона з’їхала праворуч на цілий сантиметр. Ледь встигаю повернути її на місце.

Іде перевірка: білий, червоний, синій, жовтий. Я розвертаюся, виконуючи команди.