Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Я синтетик… Ну то й що?

Виходить сонце. Екран відбивається у низьких хмарах. Усе місто зараз на мене дивиться. Нехай вони мене не бачать — але ж я частина екрана, великого, яскравого, я дарую людям радість!

Ритм у навушниках не дає ані секунди перепочинку. Він не дарує сили — він виснажує. Я ще слухаюсь його, ще танцюю… Скільки часу минуло: сім хвилин, десять? Що, лише три хвилини?!

Чер-си-чо-біл… Жовт-чер-жовт… Жовт-чер-чер-жовт…

«Енергетичне шоу — для вас, городяни!»

«Зношений одяг можна переробити на ганчір’я!» «Капелюхи з підігрівом — на енергії вітру!»

Я синтетик. Я синтетик. Якщо я погано сьогодні відпрацюю, мені не дадуть пакета. «Багато хто не доживає… Енергії не вистачає на всіх…» Хто це сказав?!

Я збиваюся. Встигаю побачити сповнений жаху погляд Миколи. Його страх передається мені, я намагаюся вирівнятися — і збиваюся ще раз. І ще.

На великому екрані крихітна цятка раптом випадає із загальної картинки. В самісінькому центрі. Мені дуже хочеться все кинути і повалитися на платформу без сил. Та я тримаюся. Останні хвилини… «…для вас, городяни!»

Я падаю тільки тоді, коли сонце зникає і в навушниках стає тихо.

* * *

Виявляється, що мене оштрафували лише на один пакет. І не звільнили зовсім, а просто перевели на місце скраю, за номером 1001/005. Я дуже цінний працівник, написано у повідомленні. Якщо на новому місці проявлю себе з кращого боку, мій статус може бути відновлено.

Ну от, усе закінчилося добре. У мене є запаска. А завтра я підготуюся, гарно відпрацюю, і мені дадуть енергопакет…

Я знову згадую тих, із вежі, які вміють літати. Які синтетиків не мають за людей. А самі вони хто? І хто вигадав це огидне слово — «синтетик»?!

Сідаю на ліжко. Кладу на коліна барабан. Потроху починаю вистукувати ритм; барабан відгукується. Це не співчуття і ні в якому разі не жалість — це стримана, сторожка сила.

Тепер я думаю про Єву. Про те, що з нею сталося. Вона була синтетиком — як і я. Гнат синтетик. Білявий Микола синтетик. Навіть Довгий — також синтетик. Римус…

Ці, що літають, знайомі з Римусом. Якби не страх запізнитися на шоу, якби не все, що потім сталося, я б не забула про таку важливу річ!

Барабан зі мною згоден. Він озивається довгим розложистим гуркотом — ніби перед бурею.

* * *

У Римуса покупці. Вперше бачу, щоб у нього щось купували. Огрядна дама, голена під нуль, купує іграшкову барабанну установку маленькому хлопчикові. Я давно вже не бачила у місті дітей, а в нашому районі їх просто немає. Хлопчик видається мені чимось подібним до звірятка. Я роздивляюся його, але близько підійти не наважуюсь.

Нарешті вони з матір’ю йдуть, і я можу поговорити з Римусом. Він уважно вислуховує все, що я йому — плутано, з образою, з обуренням — розповідаю.

— Як ти міг мене туди відправити! Вони ж мене мало у вікно не викинули!

— Вони тебе не визнали, — каже Римус, і в його голосі звучить тривога. — Чому ж… А мені здавалося, що ти така ж дика, як вони.

— Що?!

Римус киває.

— Вони дикі. Так їх називають. І ти — Дика… я був певен, що ти також.

— Я…

— Але вони тебе не визнали. Отже… я помилився, пробач.

Він на очах робиться старим-старим. Немічним. Ледь живим.

— Не переймайтеся так. — Мені стає незручно. Хіба можна — людина мені барабан подарувала, а я їй завдаю клопотів.

— Дика енергія, — він мене не слухає, — єдине пальне для людей. Єдине справжнє пальне. Жучки ці, дилери, нею не гендлюють.

Я зніяковіло кручу в руках барабан. Зображення вовка перевертається.

— Бідолашні синтетики живуть на подачках, — тихо каже Римус. — Вони не здатні самі себе підзарядити. Але дике серце народжує дику енергію. Я сподівався, твоє також.

— Я синтетик, — кажу з гіркотою. — Мені ще поталанило, що вони, ці дикі, вчасно впізнали твій барабан.

— Це не мій барабан, — каже він недбало. — Ти синтетик… Як це сумно.

— Але чому?

Він скрушно хитає головою:

— Не питай… Якщо ти синтетик, краще не мороч собі голови. Іди… скоро енергетична година.

Я підводжуся з тамтама, на якому сиділа весь цей час, і плентаюся до виходу. Не озираючись. Не прощаючись. Беруся за ручку дверей…

— Зажди!

Слово звучить, як удар барабана. Я озираюся.

— Послухай, — каже Римус. — А може, це вони помилились? Вони, а не я? До них так довго не піднімалися нові дикі, що вони забули, як виглядають новачки!

— Удруге я до них не піду.

Римус потирає долоні:

— Послухай… Є лише один спосіб перевірити, дика ти чи синтетик. І не треба до них іти, треба тільки… — У нього дивно блищать очі.

Він чекає від мене цього запитання, ну що ж, я запитаюся.

— Який спосіб?

Він розповідає.

— Ні, — кажу швидко. — Я знаю, як від цього подихають. Бачила. На собі випробовувати не хочу.

Римус опускає плечі.

— Тоді прощавай, — каже мляво. — На все краще.

* * *

До енергогодини залишається не так багато часу. Мені б крокувати швидше, та вся праця й злигодні цього дня навалюються на плечі. І я ледве ногами пересуваю. Так і запізнитися недовго.

Я згадую Єву. Як їй було зле, бідоласі, в кінці кожної доби, напередодні енергогодини. Вона казала: «Я тобі заздрю…» Чому заздрити? Ось, плентаюся тепер, як вона…

Стріпую головою, змушую себе відкинути дурні думки. Все добре. Зараз прийду додому, підключуся, і стане легше. Зовсім добре. Завтра піду на роботу. Стану на платформу 1001/005 і старатимуся щосили. І мене переведуть на 1001/006. А там за півроку повернуся знову в центр екрана. Головне — забути все це. Не лазити до покинутих веж. Не думати про Єву. Не…

Праворуч, з підворіття, на мене уважно дивляться. Я рвучко повертаю голову. Встигаю побачити спину — чоловік іде у темряву. Ззаду на плащі у нього нашитий відбивач — якийсь знак… Здається, коло…

Не вагаючись, кидаюся за ним у підворіття. Звідки й сили взялися. Мені й на думку не спадає, що там, у темряві, він легко може мене здолати… Але підворіття порожнє. Незнайомець ніби крізь люк провалився.

Повертаюся на вулицю. Людей дедалі менше: усі поспішають по домівках, квапляться встигнути до початку енергетичної години. Я прискорюю ходу. Майже бігцем влітаю до себе в під’їзд, ногою відчиняю двері блока. Надягаю манжету: тонкі