Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

З'їзд надає Військовому Генеральному Комітетові права головної команди військ і вимагає від нього практичної роботи, а не листування з Петербургом.

Підчас праці з'їзду військовий лікар Кекало робить цікаву заяву від групи «самостійників». «Самостійники» вирікаються опозиції до «автономістів-федералістів», при умові, що «так постановить весь народ». В цій заяві ховалося наше рідне «постольку-поскольку». Треба було тільки сили і хисту, щоби його послідовно перевести в практиці.

Як звичайно, висліди праці — постанови з'їзду є продуктом компромісу. То був компроміс, на який раз у раз погодиться душа неофіта під впливом своїх провідників, що в його уяві є заступниками Бога на землі.

Та все ж таки в постановах з'їзду є речі, яких однаково лякалися і російська демократія і наші ідеологи «єдінаго революціоннаго фронта» з Росією. Поміж іншим з'їзд постановляє:

— Пропонувати Українській Центральній Раді до уряду (російського) більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю. Дальше з'їзд забезпечує найактивнішу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорганізований український народ одностайно і неухильно виконувати всі її постанови.

Ще дальше говориться про військо:

— Доручає Українському Військовому Генеральному Комітетові, якнайскоріше розробити детальний план українізації війська й ужити всіх заходів для негайного переведення його в життя. Щоб усі звертання Українського Військового Генерального Комітету до вищої російської військової влади визнавалися і виповнювалися нею обов'язково.

— Прикази Українського Військового Генерального Комітету для всіх вояків-українців і українських військових організацій від сьогодні обов'язкові.

У своєму наказі Генеральному Комітетові не забув з'їзд і про Вільне Козацтво, якого представники були на з'їзді. Він доручив Генеральному Комітетові організацію і кермування нашою національною гвардією.

Перед кінцем з'їзду всі задоволені зі своєї праці. Задоволені з того, що довелося переживати великі хвилини пориву нації до нового, вільного життя. У такі моменти людська душа м'якшає. Масами опановує великодній настрій, вони прощають гріхи своїм братам і з'їзд. «висловлює Генеральному Комітетові щиру подяку».

Підчас виборів до Військового Генерального Комітету і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповіддю» кандидатів перед цілим з'їздом.

Були люди, що відмовлялися «від честі» вихваляти самих себе, і за них говорили члени з'їзду, що знали кандидатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання потрапити до складу високих інституцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціал-революціонером самостійником», інший «земельної партії», а ще інший «безпартійним соціал-демократом» і т. п.

Нарешті вибори скінчилися.

Самими резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам з'їзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ. Центральній Раді після постанови з'їзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет губерніальної ради об'єднаних громадських організацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозицію, послав до Петербурга розпучливу телеграму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.

Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіді не дочекалися. Та з'їзд не дуже то й чекав.

У вечері 10 червня ст. ст. в залі великого міського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закам'яніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив магічне вражіння на маси. Змістові можна і треба багато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь іншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.

— Народе Український! Докажи, що ти. можеш гордо й достойно стати поруч із кождим. державним народом, як рівний з рівним.

Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий баритон тихо, але впевнено починає:

— Як умру, то поховайте.

Здавалося, що всесвіт співає з нами:

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте…

То присягався з'їзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли.

Член президії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає. Хтось сміється.

Члени зїзду, люди загартовані в чотирирічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал.

Почув його і світ. То був перший оклик українського народу до народів світа. Перший оклик по довгому невільному віковому слові неволі. Світ мусів рахуватися з фактом нашого існування.

Творимо!

Щоб там не сталося, а слова — «Однині самі будемо творити наше життя» — пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милости у Петербурга, геть з компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! — Сим зроблено рішучий крок.

Слова універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам'ятника великого гетьмана на Софійській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсильніших струн народної душі. Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскресшої батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном:

— Творіть!

Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готовилися допомагати Центральній Раді в утворенню нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.

«Громадяни с. Броварки, гадяцького повіту, одноголосно постановили. оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради».

«Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині… постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи»…

Таких постанов були тисячі. Український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібрані гроші привозили селяни до Києва, щоби «власноручно віддати їх Центральній Раді», яку вони визнають своїм урядом.

А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських «ґімнастьорках», зі зброєю в руках, готовляться «всіма силами підтримувати і боронити свій