Читати книгу - "Поміж ворогами"

«Якась писарша, якась мужичка, справжня молодиця, тільки через те, що напнула на себе зелену сукню, пиндючиться, пнеться вгору. Вона забула, що мій батько був священик, а дід - Звенигородський протопоп. Чи ти ж мені рівня! А ще й несеться вгору. Задерла кирпу до стелі, гордовито поглядає на мене», - гавкала вчительша в своєму серці.

Усім було байдуже про неї. Молоді панни та паничі зостались в гостинній. Ватя поналивала стакани й поставила їх на столі в гостинній. На канапі, на кріслах засіла молода компанія. Старі обсіли стіл в столовій навкруги.

Компанія в столовій була весела. Усі розмовляли, гули, як бджоли в пасіці. Але голос о. Артемія перемагав усі голоси. Розговорився навіть мовчун о. Порфирій.

О. Порфирій вийшов з семінарії одним з перших студентів. Зайнявши парафію, він з завзяттям взявся й за просвіту в школі, і за підняття моральності в селі, щонеділі говорив проповіді, а найбільше проти п'янства, завів братство, товариство тверезості, навчав селян на обідах, вчив в розмовах, але побачив, що його просвітня проповідь не вчинила чуда: не переробила селян на янголів за якийсь десяток років, чого він сподівався, не маючи і втямку про те, що такий психічно-історичний моральний розвиток темних мас не робиться за якийсь десяток років, та ще й тоді, коли нема ні доброї національної школи, ні народних бібліотек, ні читалень, ні піддержання й ініціативи од громади й зверху… І о. Порфирій дійшов до песимізму, зневірився б своєму ділі і… на все махнув рукою, закопавшись в книжки.

- Ну й мужики тепер стали, Леонтію Петровичу! - обернувся о. Артемій до писаря. - Чом пак хоч ваша волость не припинить їх трохи?

- А як же ми їх будемо припинять? - спитав писар. - В нас є холодна, та й більше ніякого страху на їх не маємо в руках.

- То ви їх хоч принаймні замикайте частіше в холодну, абощо! - кричав о. Артемій. - Спустошили, геть дочиста спасли мою луку.

- Та й панську сіножать спасли, - обізвався управитель, - і ми нічого не вдіємо, бо була суха весна; і почали позов, та й те нічого не помогло. Хоч військо став на луках.

- Розносились з тією штундою, як старець з писаною торбою, - сказав о. Артемій, - аби що сказав мужикові, то він зараз тобі: коли так, то ми в штунду! А йде п'яний проз двір, голосно попів лає.

Батюшки почали розмовлять за двох вікарних архієреїв, котрі тієї зими їздили по селах, та ще й взимку.

Коли це несподівано в прихожій щось рипнуло дверима й зачовгало простими чобітьми: то приїхав о. Сава. Він неначе крадькома в'їхав у двір на своїх поганеньких кониках, неначе крадькома увійшов і в прихожу. На його навіть собаки не забрехали.

- Листвинський протопресвітер! Приїхав листвинський протопресвітер! - неначе на вухо один одному шепотіли батюшки. Розмова одразу впала. Усі в столовій замовкли. Про архієреїв ніхто вже й слова не писнув. О. Сава увійшов тихенько, неначе ступав навшпинячки, і привітався до хазяїна, поздоровив благочинну з іменинами, поздоровкався з гістьми й сів. Присадкуватий, дуже широкий в плечах, з здоровою головою, з широкою кучерявою бородою, в рушеннях зателепуватий, цей хамула, о. Сава, і справді одрізнявся од інших батюшок, і тонких, і високих. Його надзвичайно широкі груди неначе були призначені для протопресвітерських хрестів. Усі знали, що о. Сава має родичів і знайомих в консисторії й частенько їздить до Києва та заглядає в консисторію; усі знали, що він любе там багато дечого зайвого розказувать за сусід-батюшок, чого не годилось би розказувати, і часом виказує на декого.

«Ну, тепер хоч починай хреститься до образів і за князів, і за архієреїв, і за христолюбиве воїнство! - подумав о. Артемій. - Приніс нечистий оцього листвинського протопресвітера, що висвятився на попа з дяків. Треба кидаться в політику».

О. Артемій виписував «Московские ведомости», бо редакція посилала це добро сільським батюшкам сливе за безцінь, за половину ціни. Багато батюшок виписувало дешевенькі петербурзькі газети: «Свет» і «День», і хоч нічогісінько більше не читали, але трохи цікавились політикою.

- Чи чули новину? - почав о. Артемій. - Бісмарк полетів, полетить і Капріві!

- Куди ж він полетить? - спитав насмішкувато о. Порфирій. - Чи в вирій, чи хіба, на місяць?

- З місця полетить! Це по газетах видно, - сказав о. Артемій.

- Щасливої йому дороги! А вам, о. Саво, не шкода того Бісмарка та Капріві? - спитав в о. Сави о. Порфирій.

О. Сава передивлявся тільки єдиний журнал «Єпархиальные ведомости» та й то не все читав, а тільки той одділ, де писалось про награди. Він не читав навіть «Света», вперше почув про якогось Бісмарка й тільки махнув рукою та й промовив: «На здоров'я! нехай летить, аби ми на стільцях сиділи».

- Невже вам його не шкода? - спитав насмішкувато о. Артемій в о. Сави.

- А чого мені його шкода? Хіба він мені сват чи брат? Як полетів з місця, то другий на його місці сяде. «Ворона з місця, сокіл на місце», - сказав о. Сава.

О. Артемій розвівся про прусську політику, говорив гаряче, з запалом, виніс останній номер газети, голосно прочитав ті виписки з німецьких газет, в котрих німці ганили Росію.

- Боже мій! Що це буде? Що це буде? - гукнув о. Артемій і при тому схопився з місця, вхопивсь обома руками за голову й з пафосом бігав по столовій та репетував: - Це все не доведе до добра! Що ми в світі божому будемо робити, як буде война? О. Саво, що ми тоді будемо робить?

- Нічого. А що ж ми будемо робить? - обізвався о. Сава.

- Як то нічого? А як сюди прийдуть пруссаки та застукають в ваші двері? Що ви тоді робитимете? Га?

- Хто його знає, що я тоді робитиму. Мабуть, візьму табатирку, встромлю в неї пучку та понюхаю табаки, як оце тепер, - сказав о. Сава, котрому і в сні не снились ніякі пруссаки.

О. Сава й справді витяг з кишені табатирку, всунув в неї пучку й понюхав табаки.

- Ото добрі ліки од пруссаків! кращі, ніж рушниці та гармати, - обізвався о. Артемій з сміхом.

«Чого він бігає та галасує? - думав о. Порфирій. - Неначе ті Бісмарки та Капріви вже штрикають його ззаду списами та підсмалюють