Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Діти, потрапивши у її антикварне помешкання, буквально розносили його на кавалки. Усілякі вазочки, статуетки, серветочки обов’язково потрапляли під ноги, ховалися під столом і в шпаринках між меблями. А ноти… ноти літали лебедями по цілій квартирі. Після їх приходу Медея два-три дні ходила з підвищеним тиском і головним болем.
Стурбована пригніченим станом своєї перспективної учениці професорка не одразу зрозуміла, що вже минув вечір, а маленькі гості так і не прийшли. Згорнувши ноти і прикривши кришку свого Петроффа, вона стурбовано набрала номер телефону сина.
— Слухаю, Медеє, — у трубці відповів голос невістки.
— Щось сталося, Таєчко?! — миттєво розхвилювалася свекруха. — 3 малюками, з Олександром усе в порядку? Я їх чекала…
— Все, добре! Дивно, що Сашко вам не передзвонив, — відповіла Тая. — Вони вже повкладалися спати. Справа в тому, що Санечкові несподівано дали запрошення до цирку і він одразу ж пішов туди з дітьми. Певно, що й не встиг вас попередити. А я так закрутилася, самі розумієте, що коли їх немає, намагаюся переробити усе по хаті.
— Усю роботу не переробиш, — зауважила ображена свекруха.
— Вибачте, Медеє, будь-ласка. А як справи у вас? Як там ваші студенти, — невістка спробувала переключити свекруху на її турботи.
— О, дякую, що цікавишся, — потрохи почала танути Медея. — Готуємося до звітного концерту. Теремко у березні має сольний, Саджицька страшенно підвела, — пішла у декретну відпустку.
— А як там ваша улюблениця Віола?
— Ой, навіть, не запитуй! Розчарувала мене сьогодні зовсім. Була, як не від світу сього. Сама на себе не схожа: мовчазна, задумлива, витала десь у хмарах, абсолютно не могла зібратися, — поскаржилася професорка. — Проблеми якісь у сім’ї чи що…
— А може навпаки — кохання, — несподівано сказала невістка.
— Так, може і… Що? Що ти сказала, я не почула? — перепитала здивовано.
— Закохалася, кажу. Це ж для художника перманентний стан душі!
— Хм, а я про це навіть і не подумала, Таєчко. Ну, добраніч! Пізно уже, — різко відклала слухавку Медея і пошаркала на кухню заварювати трав’яний чай.
Пара
Віола верталася додому засніженим містом і думала. Чи у всіх подружніх пар виникають схожі проблеми. Чи може це тільки у неї такі жахливі докори сумління. Адже якщо усі думають, що можна потурати усім своїм бажанням, то все дуже спрощується. Ідеш за своїм почуттям, ламаючи і спопеляючи усе минуле і не оглядаєшся. А може це тільки так здається, що все просто, а насправді складно, бо відчуваєш біль і втрату чогось важливого…
Як завжди, у навушниках МР-3 плеєра звучала музика. Сьогодні це було етно.
Маршрутка загрузла в автомобільному заторі. Роздвоєння від боротьби сумління і бажань не давало Віолі можливості насолодитися загорненим у білосніжну ковдру містом. А на вулиці смеркалося і сніжинки, наче зграї білих мотилів то тут, то там виринали на світлі ліхтарів. Ними бавилася віхола, весело підганяючи перехожих і зазираючи кожному в обличчя. Усі кудись поспішали, затикаючи шалі, роздмухувані жартівницею-зимою. Холод пронизував до самої плоті і підганяв втомлених львів’ян.
Віола у забутті шкрябала нігтем по замерзлому склу. До автобуса зайшли двоє інтелігентних стареньких. Віола відразу звільнила своє місце, припросивши сиву жінку з жвавими, усміхненими очима. Її чоловік ґречно подякував молодій панні, стримано схиливши голову і знявши благенького чорного берета. Ця пара виглядала так зворушливо, що одразу привернула увагу Віоли. Очевидно колись красивий і ставний мужчина, а зараз дідусь, тримав за руку дружину, яка спеціально здійняла рукавичку лише з правої руки. На ній поблискувала товста каблучка, як то певно було модно у роки їх молодості. Старенькі їхали мовчки, лише зрідка кидаючи один на одного всміхнений погляд. Але яким красномовним він був! Скільки важливого і світлого він мав у собі. Довкола них відчувався якийсь непомітний ореол тепла, поваги і любові. «У такому віці! Адже їм напевне вже далеко за сімдесят!», подумала Віола. Їй защеміло у серці.
Із динаміків линув багатоголосий спів нащадків древніх ацтеків. Заслухалася на мить. У головну тему вступили духові інструменти. І Віола потрапила у світ південноамериканських гір і пампасів. Їй здавалося, що вона левітує над засніженими Андами. А там у ритуальному танці медитують розфарбовані тубільці, на чолі із святково одягненим у барвистий пір’яний шолом жрецем.
— На один, будьте добрі панянко, передайте будь-ласка, — дідусь тримав у руках дві гривні.
— Так, звичайно, — Віола посміхнулася йому у відповідь і передала гроші до водія.
Завжди мріяла саме про таку подружню старість. Та й хто врешті-решт прагне жити, як пес з котом, у постійних приріканнях і суперечках. А саме таким чомусь стає наприкінці життя давно одружених людей. Діти виростають і пускаються у багатовимірний світ, залишаючи батька й матір удвох. І тут виявляється, що ці двоє вже зовсім не ті, ким вони були на початку їх спільної дороги. Виявляється, що це зовсім чужі, байдужі одне одному люди з різними інтересами і захопленнями, якщо такі ще залишилися. Те, що їх об’єднувало, зникло і починається колотнеча, непримиренна війна за свою індивідуальність і небажання миритися з потребами своєї половини. Жінки з віком стають більш настирними, вимогливими і черствішими. Натомість, мужчини робляться більш поблажливими і відстороненими. Вони, ніби міняються ролями у спільному житті. Та саме байдужість лякала Віолу найдужче.
Враз вона збагнула безнадійно банальну річ: їхній шлюб з Андріаном вже себе вичерпав. Їм навіть не знадобилося для цього прожити разом ціле життя. Це сталося передчасно. Подумала, напевно це давало їм обом можливість на ще одну спробу. І саме це стало для неї прозрінням. Це сталося так само непомітно, як дитина виростає зі своєї люльки; як поволі спорожнюється бокал вина; як закінчується світловий день і сонце спокійно заходить за обрій, щоб на ранок знову з’явитися у новому дні і можливо сяяти ще яскравіше, ніж учора. Так, саме так — вона перестала сяяти своїм внутрішнім сяйвом. Припинила мріяти про велике майбутнє, у якому була впевнена ще зі своїх перших кроків у вокалі. Вона приземлилася, застрягла на витку сімейних турбот і розчинила себе у просторі і часі. Забулася, зайшла за хмари повсякдення.
Але не шкодувала ні за чим. У її подружньому житті було усе: перше захоплення і кохання. Не пристрасне, не до болісного щему у грудях, але таке спокійне і дружньо-лагідне, навіть стримане. Та й усі довкола
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.