Читати книгу - "Любові полум’я"

кажуть, що треба тліти, а не горіти, особливо у шлюбі. Так і було у них із Андріаном. Згодом і це минуло, замінившись почуттям обов’язку. Народилася Орися — плід їхньої колишньої любові. І тоді, навіть, здавалося повернулися ті згаслі емоції. Але то був обман, марево… серед пустелі байдужості. Бо все вмерло, перетворилося на порох і розвіялося вітром років. Тепер Віола це гостро відчувала. Бо ні їй не було діла до нього, ані йому до неї. Кожен існував сам по собі. Жив своїм життям. Їх об’єднували тільки Орисині ранки у садочку, поїздки до батьків на Різдво і Пасху і рідкі зустрічі з Андріановими друзями. З сім’ями Віолиних подруг він бачитися уникав.

У цьому, що так сталося, не винуватила себе. Хоча б у цьому. Не було їй у чому собі тут дорікати. Була бездоганним продуктом закладених у дитинстві обмежень: «повинна — не можна — що ж то скажуть люди». Там не було місця для особистого «я»: я хочу — я маю право — я є!

І мама, і батько Віоли були сільськими вчителями, місцевою інтелігенцією. Щиро і самовіддано вірили у біблійні постулати, як-то і є зазвичай з такими людьми. Доньку свою виховували у строгості і скромності. Намагаючись прищепити їй почуття обов’язку, поваги до старших, цнотливості у помислах і діях. Самі заклопотані зранку до пізньої ночі на роботі і городах, щоб усе — своє, свіженьке, з грядки. Не дбали про те, щоб навчити її просто бути щасливою. Та й чи знали секрет цього щастя?! Просто любили свою дитину і давали їй усе, що могли. Віола мала можливість відвідувати усі гуртки, які тільки хотіла. Згодом стала співачкою, як про те й мріяла. І ось тепер настало таке попрання усього того, що її навчили і вклали у неї.

Що скажуть батьки, хвилювало її найбільше, мучило і терзало. «Хто терпен — той спасен!», полюбляла повторювати Віолина мати. І якщо б раптом пішла назустріч своїм почуттям і бажанням, вони осуджуватимуть її за непостійність, за несерйозне ставлення до своєї сім’ї і шлюбу. Вона, ще нічого не зробивши, вже почувала себе злодійкою і фальшивкою, удаваною святою, що прикривалася маскою доброчинності у той час, коли виношувала підлі наміри і плани. Страждала вже від самих тих думок.

Батьки переконуватимуть, що поводить себе, як інфантильна, емоційно незріла особа, як шльондра, як взагалі невідомо хто! Бо це — не кохання. Це — тимчасове захоплення, яке мине і навіть згадки не залишить по собі. Знала усі їхні доводи наперед. Та, звісно, вона і не збиралася ставити їх до відома своїх переживань, а лише подумки вела з ними діалог. Здається, боялася їх несхвалення, як школярка. Але ж Віола вже давно доросла жінка. І має право і навіть повинна вирішувати такі питання сама. Злостилася на себе за такі думки. Саме ці переживання і здавалися їй інфантилізмом.

Кохання… Яким живим стало тепер це слово для неї. Яким глибоким, болючим і майже пекельно відчутним став його смисл. Хотіла вирвати той біль із своїх грудей, але і не бажала його позбутися водночас. Їй так хотілося, щоб хтось замість неї прийняв рішення. Але обов’язково правильне рішення, щоб припинилися ці муки. Притлумити у собі цю бурю чи віддатися на волю такого болісно-солодкого почуття?

А може це саме те єдине кохання, що трапляється лише обраним?! Чому кожен із нас переконаний в особистій неповторності і неординарності усього, що із ним відбувається? Чому, закохавшись, ти впевнений у тому, що це — назавжди? Що ніхто і ніколи так палко і самовіддано не любив. Усі інші підвладні низьким емоціям і примітивним інстинктам. А твої почуття — неземні, високі, унікальні. І що об’єкт твоєї любові відтепер повністю і беззаперечно належить тобі. Що усе це — нетлінно! Чому?

Чому ми даємо обітницю вірності і покори одне одному при шлюбі? Чому нас примушують це робити, наперед знаючи, що у майбутньому ми напевно не раз спіткнемося із коханням. І не факт, що воно не стане фатальним, таким що розкрає серце навіть не навпіл, ні! Воно потлумить і розгамселить його по усій душі. Воно розпотрошить усі мрії і сподівання, підкорюючи їх тільки собі, прив’язуючи їх тільки до своїх егоїстичних прагнень і орієнтирів. Воно зробить із тебе м’яку, переспілу грушу, що впавши з дерева лише чвакне, видавши смачний солодкий подих свого перенаповнення цим почуттям. Воно, як підступний вірус проникне в кожну клітину твого тіла і тектиме венами й артеріями, отруюючи увесь організм. Це — гірше, ніж наркотик, це — страшніше за смерть. Бо хворий щомиті відчуває, як помирає, коли поруч немає того, хто тебе так солодко мордує; і знову, ніби народжується, тільки-но бодай почує його голос. Це почуття не дасть жити твоїм злагодженим і вистояним життям, поправши усе те, що було міцним, як граніт, і непорушним у своїй святості, як біблійні заповіді. Воно заступить тобі очі багряною пеленою пристрасті і шалу, гірко-солодкого болю і примарності усього реального. А може і не реального, а такого, що відбувалося не з тобою і не з твоїм життям, а десь там далеко, на краю Ле Гуінівської Ойкумени. І хто тоді тобі підкаже, де ж насправді ти маєш бути, на якому березі тієї ріки, що розлилася, наче Дністер попід мурами Галича, встидаючи його совість за нікчемне нидіння, позбавлене славетного минулого.

Віолине зболене серце стогнало у чавунних лещатах почуття, як звір, загнаний у майстерно розставлену, несподівану пастку. Вона стишила плейєр і підсвідомо з усіма вийшла на кінцевій на Сихові. Мороз дужчав і ліпив з крапельок на її пальто вигадливі сніжинки. Хурделиця крутила білим покривалом, як наречена фатою у весільному танці. «Ніколи, ніколи!», чула спів дерев під вітром. «Забудеш, забудеш!», рипів під її ногами сніг. А у вухах звучала музика далеких гір.

Андріан

У вікні маленької кімнати світилося. «Значить Андріан вже вдома і працює за комп’ютером», подумала Віола.

Коли вони з Віолою тільки одружилися, то планували, що колись ця восьмиметрова кімнатка у стандартному панельному будинку стане дитячою. Але дитина з’явилася не одразу, і кімната тимчасово правила за домашній кабінет чоловікові. З народженням Орисі нічого не змінилося, бо доня потребувала цілодобової Віолиної уваги. Порадившись, вирішили, що краще буде нічого не змінювати в інтер’єрі. І лише Андріан, щоби його не будили посеред ночі дитячі плачі, зубки та інші примхи малечі, перебрався спати до свого умовного кабінету.

Віолу не образило таке