Читати книгу - "Тільки разом"

Кет поглянула вниз, і її серце стислося від захвату й висоти.

— Сьогодні штиль, — посміхнувся Андрій. — На морі й у моїй душі.

Кет уперше бачила море. Її вразив безмір води, неозоре шатро літнього неба, ледь помітні хвилі, які обережно торкалися гладеньких камінців на берегу. Вона ніколи не думала, що в житті бувають такі приголомшливо-красиві моменти.

— Я приходжу сюди подумати, — пояснив хлопець. — Подумати над тим, що було й буде. Тут мені дуже важко позбутися «але» і «якби». Однак я навчився не думати про те, що могло б бути. Тут я помер. Тут я виграв найважливішу битву із собою. Тут я став вільним.

Дівчина дивилася на сонячні іскри, розсипані по поверхні води. Яка прекрасна безкрая синява, скільки світла й тепла! Як хочеться знову сповна відчувати світ і людей, насолоджуватися доторком до мокрої трави, гарячого каміння, смаком води — бо кажуть, море солоне, а вона не може в цьому переконатися.

— Кет, я впевнений, що ти прекрасна людина, бо тільки з насправді хорошими людьми, на жаль, трапляються такі жахливі речі! — сумно посміхнувся Андрій. — Ти варта кращого! Ти повинна боротися за своє майбутнє! Я допоможу тобі! Хочеш вір, хочеш — ні, але ти мені небайдужа! Я волів би дати тобі все, що маю, але не маю нічого, окрім любові! Будь ласка, прими мою дружбу!

— Я її приймаю! — посміхнулася Кет. — Мені хочеться жити! Хочеться спробувати усе виправити, почати усе заново, ніби в моєму житті не було смерті!

— Ми спробуємо! — узяв дівчину за руку Андрій. — Тільки разом!

— Давай! — Кет стисла долоню друга, і їй здалося, що вона відчуває тепло його тіла. — Дякую тобі за все!

Мати лежала обличчям до стінки, обхопивши жовтими руками гострі коліна. Дівчина сіла на краєчок лікарняного ліжка й зазирнула нені в обличчя. Жінка дивилася на сонячний зайчик, який бігав по затертих шпалерах. На вперто стиснутих губах жінки запеклася кров, під лівим оком розплився величезний синець. Мати видавалася такою змученою, малою, беззахисною, що серце Кет стислося від жалю й болю. Дівчина погладила худе материне плече. Жінка здригнулася, подивилася на плече й обережно торкнулася його довгими блідими пальцями.

Кет ніколи не розуміла матері, навіть не намагалася розгадати таємницю її темної, нерухомої, закритої для світу душі. Дівчина лише знала, що мати страждає, і вважала своїм обов’язком це страждання з ненькою розділити. Розпитувати матір про її плани, вичитувати за помилки, намагатися довести свою точку зору було марно — жінка була глухою до всього, що відбувалося довкола неї. Кет не розуміла матері, однак попри все любила.

Дівчина чи не щодня до й після смерті подумки докоряла матері за її байдужість, за майже цілковиту відсутність у своєму житті. Інколи Кет бажала матері зла, бо жінка не могла або не хотіла захистити доньку від нього. Сотні разів дівчина шкодувала про те, що народилася. Проте лише зараз Кет зрозуміла, що життя — безцінне. І будь-який вчинок матері — поганий чи добрий — нічого не вартий у порівнянні з тим, що ця жінка подарувала їй можливість бути.

Навіть зараз, після смерті, Кет не уявляла, що вона може не існувати. Якщо за крок до загибелі дівчина жадала небуття, то зараз, пізнавши лише часткове відчуження від світу, дівчина панічно боялася зникнути назавжди. Їй ставало до болю моторошно від самої думки про втрату всіх свої старих мрій і нових добрих намірів, здобутого досвіду і прийдешніх радощів. І головне — Кет боялася втратити Андрія, який один з-поміж людей прагнув зігріти її серце й повернути подругу до життя. Дівчина давно зрозуміла, що їй не потрібен був якір. Ій потрібен був маяк, і Андрій радий був освітити її життя.

Кет відчувала останніми днями полегшення й піднесення. Вона все ще не готова була пробачити злочинну бездіяльність матері, але могла принаймні з нею змиритися. І рухатися далі. Разом із Андрієм.

Кет схилилася над матір’ю й поцілувала її рідке немите волосся. Жінка заплакала.

— Доню, доню! — прошепотіла вона, дивлячись на сонячний зайчик.

— Я не залишу тебе, обіцяю! — сказала Кет. — Я подбаю про тебе, мамусю!

Дівчина підбігла до лікаря, який саме зазирнув до палати, і прошепотіла йому на вухо:

— Будь ласка, подбайте про мою маму! Прошу вас, допоможіть їй одужати! Повірте, усяка добра справа вам зарахується! Добро повернеться до вас! Не шкодуйте його для своїх хворих!

Молодий лікар посміхнувсь якимось своїм думкам і підійшов до матері Кет. Чоловік схилився над пацієнткою, зі співчуттям зазирнув в обличчя й обережно торкнувся худого плеча.

— Вставайте, будь ласка! — лагідно попросив лікар. — Поїжте! Сьогодні смачний борщ! Повірте, вам покращає! Обіцяю, із часом біль відступить!

Жінка заворушилася, із недовірою поглянула на лікаря, але все ж таки піднялася.

— Скоро полегшає? — самими губами запитала пацієнтка.

— Скоро! — посміхнувся чоловік.

Одного разу, коли друзі сиділи поряд із матір’ю Кет на лаві в парку, Андрій радо повідомив дівчині:

— Я знайшов людину, яку хочу врятувати!

Кет посміхнулася.

— Це добре!

— Хочеш, покажу?

Кет не бажала займатися порятунком сторонніх людей ані зараз, ані будь-коли, проте Андрій сяяв від щастя, і