Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

— Привіт. — сказав він тихо.

Коді не був дуже говірливим. Взагалі-то, він мало чого говорив. Бідне дитя. Вся та історія з його батьком серйозно відобразилася на йому.

— Ти сп'янілий? — вимовив він. Це вже був великий монолог для нього.

— Коді! — вигукнула Рита, але я, заспокоївши її помахом руки, сам кинувся в бій.

— Сп'янілий? Хто, я?

Він кивнув:

— Ага.

— Звичайно ні. — сказав я рішуче, обдарувавши його своїм фірмовим поглядом, який був сповненим гідності. — Можливо, я трохи підпилий, але, погодься, це зовсім інша річ.

— Оу. — сказав Коді, тим часом його сестра приєдналася до розмови:

— Ти залишишся на вечерю?

— О, гадаю, я вже маю йти. — відповів я, але Рита поклала мені руку на плече, причому зробила це на диво рішуче:

— Нікуди ти не поїдеш у такому стані.

— У якому?

— Підпилий. — пояснив Коді.

— Але я не підпилий. — сказав я.

— Але ж ти сам сказав це. — мовив хлопчик.

Я не міг пригадати, коли він востаннє вимовляв поспіль п'ять слів, і його промова викликала у мене гордість за хлопця.

— Але ж сказав, — додала Астор. — Ти сказав, що ти не сп'янілий, що ти трохи підпилий.

— Я сказав таке? — вони обоє кивнули. — Ну тоді, думаю, я залишусь...

— Тоді, — завершила мої слова Рита. — Думаю, ти залишишся на вечерю.

Ну, тоді... Думаю, що залишусь. У будь-якому випадку, я впевнений, що саме так і зробив. Пригадую, що якось пішов до холодильника за пивом і побачив, що бляшаночок на місці уже не було. А ще якось трохи пізніше я знову опинився на дивані. Телевізор був увімкнутим, я намагався вловити зміст вимовлених акторами слів і ніяк не міг второпати, чому невидимі глядачі вважали їх діалог запаморочливо смішним.

Рита ковзнула на диван і вмостилася біля мене:

— Діти в ліжках. Як ти себе відчуваєш?

— Прекрасно, — відповів я. — Якби я ще зумів зрозуміти, що тут смішного...

Рита поклала руку на моє плече:

— Це тебе серйозно тривожить, чи не так? Те, що тобі довелося відпустити погану людину. Діти..., — вона присунулася ближче, обняла мене і поклала голову мені на плече. — Ти дуже гарна людина, Декстере.

— Ні, я не такий. — сказав я, дивуючись, чому вона мовила щось настільки дивне, як це.

Рита підняла голову і почала дивитися на мене: вона переводила свій погляд від мого лівого ока, на моє праве, а потім починала все заново.

— Але ти такий. Ти ж знаєш, — вона посміхнулася і примостила голову мені на плече. — Я думаю, що це... дуже добре, що ти прийшов сюди. До мене. Коли тобі було погано.

Я почав переконувати її, що це було не зовсім так, але потім до мене раптово дійшло: я дійсно прийшов до неї, бо почувався кепсько. Так, спочатку моєю метою було лише втомити Доукса і змусити його поїхати геть. Так, я був страшенно пригнічений тим, що упустив можливість пограти з Рейкером. Але в підсумку візит до Рити виявився чудовою ідеєю, хіба не так? Добра, люба Рита. Вона була такою теплою і так гарно пахла.

— Добра, люба Рита. — повторив я в голос. Я притягнув її до себе і прижався щокою до її верхівки.

Ми сиділи так декілька хвилин, а потім Рита вивернулась із моїх обіймів і встала на ноги.

— Пішли, — вона потягнула мене за руку. — пішли у ліжко.

Ми так і зробили, і коли я занурився під покривало, а вона притиснулася до мене, і була такою приємною, і так гарно пахла, і була такою теплою на дотик, що...

Ну. Пиво творить справжні чудеса, чи не так?

Глава 6

Я прокинувся з головним болем, почуттям нескінченної провини і з повною втратою орієнтації. Моя щока спочивала на рожевому простирадлі. Мої простирадла, — ті простирадла, на яких я прокидаюсь кожного ранку в своєму невеликому ліжечку, — не були рожевими і пахли вони не так. Матрац здавався занадто просторим, як для мого скромного ліжка, тай взагалі-то головний біль теж, схоже, був не моїм.

— Доброго ранку, красунчику. — сказав голос десь над моїми ступнями.

Я підняв голову і побачив Риту, яка стояла біля ліжка і дивилася на мене зверху із мініатюрною щасливою посмішкою.

— Ойх. — сказав я голосом, який скоріше нагадував квакання жаби, і навіть цього було достатньо, аби моя голова заболіла ще більше.

Проте, схоже, цей вид болю був якимось привабливим, оскільки посмішка Рити стала ширшою.

— Так я і думала, — сказала вона. — Я принесу тобі аспірин, — вона нахилилася і потерла мою ногу. — М-м-м. — вимовила вона, а потім випрямилась і пішла до ванної кімнати.

Я сів. Це була стратегічна помилка, оскільки удари молотка по голові стали ще сильнішими. Я закрив очі, глибоко вдихнув і став чекати на аспірин.

До нормального життя треба ще звикнути.

* * *

Хоча як недивно, насправді звикати не довелось. Я дізнався, що якщо обмежитися однією-двома бляшанками пива, то я розслабляюся настільки, що здатен злитися з подушкою на дивані. Тому кілька вечорів поспіль я із сержантом Доуксом в дзеркалі заднього виду зупинявся після роботи біля будинку Рити, грав з Коді та Астор, і сидів поруч з Ритою на диванчику, коли дітлахи відправлялися спати. Близько десяти я прямував до дверей. Рита, як мені здавалося, чекала прощального поцілунку, і я, як правило, цілував її, стоячи у відкритих дверях, де мене міг бачити Доукс. Я застосовував всі ті техніки, які назбирав з фільмів, а Рита відповідала на них з радістю.

Я обожнюю рутину, а до цього нового порядку я звик настільки сильно, що сам майже почав у все це вірити. Нове життя було таким нудним, що моя справжня сутність пішла спати. Десь, із самого далекого і темного куточка Декстерландії, до мене почав долинати легкий і м'який храп Темного Мандрівника, що, звісно, лякало, і змушувало мене відчувати себе самотнім вперше за своє життя. Проте я притримувався курсу, розіграючи невеличкий спектакль моїх візитів до Рити, і споглядаючи наскільки далеко я міг отак зайти, знаючи, що Доукс стежив за мною, і я сподівався, що він починав втомлюватись. Я приносив