Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Кілька днів Доукс залишався зі мною. Його появи були несподіваними, що робило сержанта ще більше загрозливим для мене. Я ніколи не знав коли чи де він міг з'явитися, а через це я думав, що він був зі мною повсюди. Якщо я заходив у зелену лавку, Доукс чекав мене там із броколі. Якщо я проїжджав на велосипеді по Олд Катлер Роуд, я обов'язково десь примічав припаркований під банановим деревом каштановий Ford Taurus. День навіть міг проходити без того, аби я його десь бачив, але якимось чином я відчував, як він кружляє поруч і дивиться на мене. І я не наважувався сподіватися, що він здасться: якщо я не бачив його — він чи десь гарно ховався, або вичікував гарного моменту, щоб несподівано виринути переді мною.

Я був вимушеним стати Денним Декстером на постійній основі, бути актором в своєму фільмі, знаючи, що справжній світ — отам, прямо за екраном, але й недосяжний, як і місяць. Рейкер не давав мені спокою, як і нічне сяйво. Думка про те, що він що він продовжує снувати по життю в своїх безглуздих чоботях, здавалося майже нестерпною.

Звичайно я знав, що навіть Доукс не зміг би стежити за мною вічно. Він отримував гарну зарплатню від мешканців Маямі задля виконання своєї роботи, і хоч іноді, але він мав її виконувати. Проте і Доукс розумів, що вал приливної хвилі обрушується на мене все сильніше й сильніше, і якщо він буде переслідувати мене достатньо довго, то маска спаде, — має спасти, — коли нашіптування із заднього сидіння почнуть бути нестерпними.

Отож, таким чином ми і балансували на лезі ножа, який, як не сумно, залишався лише метаморфозою. Рано чи пізно, я буду вимушеним стати самим собою. Проте, до тих пір я просто буду до біса часто бачитися із Ритою. Вона, звісно, не могла освітити шлях Темному Мандрівнику, але я все ще потребував свого утаємниченого прикриття. Допоки я не позбудуся Доукса, Рита залишиться моїм плащем, моїми ретузами і моєю поясною сумкою — себто, майже всім моїх вбранням.

Що ж, дуже добре: буду сидіти на дивані, бляшанка буде у мене в руках, буду дивитися серіал «Лишитися в живих» і гадати про різноманітні варіації тієї гри, яка ніколи не опиниться на телевізійних екранах. Хоча, якщо ви додасте ім'я Декстера до числа потерпівших корабельну аварію та інтерпретуєте назву буквально...

Все було не так вже й гидко, похмуро і безрадісно. Декілька разів на тиждень я приходив пограти в дурня з Коді й Астор та з іншими неприборканими істотами, які жили неподалік, і це приводило нас до того, з чого все і почалося: до Декстера без вітру, Декстера, що був не здатним плисти по своєму нормальному життю, натомість був приякореним до гелготання дітей і до бляшанок з-під равіолі. А вечорами, коли йшов дощ, ми лишалися у Рити в будинку, сиділи за обіднім столом, тим часом як Рита займалася пранням, мила посуд і наводила інший подібний блиск у своєму маленькому гніздечку.

Існує не так багато домашніх ігор, в які можна грати з парою дітлахів настільки ніжного віку та із злегка підірваною психікою, як Коді і Астор; більшість настільних ігор їх не цікавило або ж вони не могли зрозуміти правил, а карткові ігри вимагали такої простосердечності і примітивізму, яких навіть я був не в силах переконливо зімітувати. Але зрештою нашим хітом став «Шибеник» — гра освітня, креативна та ще й тхне вбивством, що радувало всіх, навіть Риту.

Якщо б ви могли запитати мене — такого, яким я був в епоху до появи Доукса, — чи були «Шибеник» і пиво «Міллер Лайт» моїми ідеалами, я був би змушений визнати, що Декстер занадто похмурий для подібного проведення часу. Але в міру того як дні громадилися один на інший, а я все глибше скочувався в реальність свого вигаданого образу, я повинен був поставити собі питання: чи не занадто мені подобається спосіб життя містера Декстера Домовласника?

І все ж, мене якимось чином втішало бачити хижацький хист Коді й Астор, що проявлявся навіть у такій безневинній річчі, як гра «Шибеник». Ентузіазм, з яким вони відправляли на шибеницю маленькі фігурки, дозволяв мені відчувати те, що ми належимо до одного виду. Коли вони радісно умертвляли свої безіменні жертви, я відчував спорідненість наших душ.

Астор швидко навчилася малювати шибеницю та лінії для літер. Вона, звісно, була більш балакучою, ніж інші:

— Сім букв, — казала вона в такі моменти, після чого закушувала свою верхню губу і додавала: — Чекайте. Шість.

Коли ми з Коді не вгадували, вона домальовувала і вигукувала:

— РУКА! Ха!

Коді витріщався на неї без будь-якого виразу на обличчі, потім він нахилявся, аби подивитися на фігурку, що висіла в петлі. Коли наставала його черга і ми не вгадували, він казав своїм м'яким голосом:

— Нога. — хлопчик переводив погляд догори, на нас, і дивився з таким виглядом, який у людей, більш схильних демонструвати свої емоції, можна було б назвати тріумфальним. А коли лінія тире під малюнком повністю перетворювалася на слово, вони обидва з величезним задоволенням дивилися на чоловічка, що бовтався у петлі. А Коді навіть раз чи два викрикував «Мрець», перш ніж Астор, підстрибнувши на стільці, заявляла: «Ще раз, Декстер! Мій хід!».

Все так ідеалістично. Наша ідеальна невеличка родина складалася із Рити, дітей і Монстра — тобто, чотирьох. Але скільки б чоловічків ми не піддавали екзекуції, це не могло вгамувати мою тривогу у зв'язку з тим, що час швидко збігав у невидиму оком стічну канаву і тим, що скоро я перетворюся на сивочолого старця, — слабкого навіть для того, аби підняти ніж для нарізки м'яса; старця, який буде йти крізь жахливо ординарні дні, а по моїх слідах буде тягнутися старезний сержант Доукс і відчуття втрачених можливостей.

До тих пір поки я зможу придумати якийсь вихід, мені доведеться бовтатися в петлі, як фігурки накреслені Астор і Коді. Депресивна перспектива, і я маю зізнатися, що я майже втратив надію, чого не сталося б, якби я тримав у пам'яті одну дуже важливу річ.

Це Маямі.

Глава 7

Що й