Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Насправді, це був лише шматочок удачі, — ні, не піаніно, що випало з вікна (на що я так сподівався!), але це все рівно була щаслива випадковість. У мене був ланч зі своєю сестрою Деборою. Перепрошую; я мав сказати СЕРЖАНТОМ Деборою. Як і її батько, Гаррі, Деб була копом. Завдяки щасливому завершенню недавнішніх подій її підвищили по службі, витрусили з костюма повії, який вона була вимушена носити, несучи службу в Поліції моралі, прогнали з тротуару і видали набір власних сержантських нашивок.

Це мало б зробити її щасливою. Все ж таки, це було тим, що вона думала, що хотіла — кінцем її перебування проституткою під прикриттям. Рано чи пізно будь-яку молоду і цілком привабливу жінку-офіцера Поліції моралі залучали до таємної операції по боротьбі з проституцією, а Дебора, треба зізнатися, була доволі-таки привабливою. Проте розкішна фігура і здоровий вигляд не принесли моїй сестрі користі. Вони лише вводили її в збентеження. Сестричка терпіти не могла одягати речі, які хоч трохи натякали на її фізичну чарівність, а перебування на вулиці у відвертих штанцях і короткому топіку без бретелей було для неї істинною мукою. Існувала загроза того, що зростаюча кількість зморшок так і закарбуються на її молодому обличчі.

Оскільки я був нелюдським монстром, я прагнув бути логічним і тому прийшов до висновку, що нове призначення покладе край її мучеництву в ролі Святої Діви Вічної Сварливості. Але на жаль, навіть трансферт у Відділ вбивств виявився не в змозі викликати на її обличчі усмішку. Свого часу Дебора вирішила, ніби серйозні співробітники правоохоронних органів повинні перекроїти свої фізіономії так, щоб стати схожими на здоровенних, злісних риб, і вона робила все, аби добитися в цій справі досконалості.

Ми прибули на ланч в новій машині, яку Дебра отримала в автомобільному парку Відділу вбивств, і це було ще одним проявом підвищення у званні, тому мало би додати трохи сонячного проміння в похмурий світ існування моєї сестрички. Але, схоже, цього не відбулося. Може, мені вже був час почати за неї тривожитися? Я продовжував стежити за сестрою, ковзнувши в одну із кабінок нашої улюбленої кубинської кафешки «Релампаго». Повідомивши диспетчеру своє місцезнаходження та прізвище, Дебора зайняла місце за столиком навпроти мене.

— Отже, сержанте Морський Окунь. — вимовив я, коли ми отримали меню.

— Думаєш, це смішно, Декстер?

— Так. Дуже смішно. І трохи сумно. Як і саме життя. Особливо твоє життя, Дебра.

— Пішов ти. Моє життя прекрасне.

І аби довести це, Дебра замовила сандвіч medianoche2, який був найкращим у Маямі, і batido de mamey — молочний шейк, зроблений із рідкісного тропічного фрукта, що на смак нагадував щось на кшталт комбінації персика і кавуна.

Моє життя було настільки ж прекрасним, як і її, тому я замовив собі те ж саме. Оскільки ми були тут завсідниками, які відвідували заклад мало не все своє життя, неголений офіціант літнього віку з виразом обличчя, здатним прислужитися для Дебори моделлю, вирвав з наших рук меню і затупотів в кухню із видом Годзілли, яка насувалася на Токіо.

— Всі такі веселі і щасливі. — сказав я.

— Це не «Округ містера Роджера», Декс. Це Маямі. Тут щасливі лише погані хлопці, — вона обдарувала мене поглядом ідеального копа і поцікавилася: — Як сталося, що ти не смієшся і не співаєш?

— Недобре з твого боку, Деб. Дуже недобре. Я залишаюся хорошим ось уже кілька місяців.

— Угу, — буркнула вона, відпивши води. — І від цього у тебе їде дах.

— Набагато гірше, — вимовив я, здригнувшись. — Схоже, це робить мене нормальним.

— Тобі мене не обдурити.

— Як не сумно, але це так. Я став домосідом. — трохи провагавшись, я виклав їй усе. А що? Якщо хлопчина не має можливості поділитися своїми проблемами з членами сім'ї, то кому ще він може довіряти? — І в цьому винен сержант Доукс. — закінчив я.

— Він хоче по-серйозному по тобі проїхатися, — вона кивнула. — Тримайся від нього подалі.

— Я б із задоволенням. Та ВІН не як не може триматися подалі від МЕНЕ.

Її погляд копа став більш жорстким.

— Що ти плануєш з цим робити?

Я відкрив рот, аби заперечити всі ті речі, про які я думав, але, на щастя для моєї безсмертної душі, перш ніж я встиг збрехати, нашу розмову перервав звук портативного радіо Деб. Сестра схилила голову набік, схопила слухавку і повідомила, що вже в дорозі.

— Пішли! — відрізала вона, прямуючи до дверей.

Я пішов за нею, затримавшись лише на мить, щоб кинути на стіл гроші.

Коли я вийшов з «Релампаго», Дебора вже виводила заднім ходом машину. Я підбіг до автомобіля і схопився за ручку дверцят. Сестричка рвонула з парковки ще до того, як я встиг втягнути в салон обидві ноги.

— Справді, Деб!? — промовив я. — Я мало не втратив черевик. Що за поспіх?

Дебра з похмурим виглядом натиснула на акселератор і проскочила у вузький простір між двома машинами, на що були здатні лише водії Маямі.

— Не знаю. — відповіла вона і увімкнула сирену.

Я моргнув і, намагаючись перекричати гуркіт вулиці, запитав:

— Хіба диспетчер тобі не повідомив?

— Тобі, Декстере, коли-небудь доводилося чути, як заїкається диспетчер?

— Ні, Деб, не доводилося. А що, цей дуже сильно заїкався?

Дебра ривком обігнала шкільний автобус і вискочила на шосе 836.

— Еге ж, — сказала вона. Деб круто повернула кермо, щоби уникнути зіткнення з BMW, під зав'язку набитим якимись молодиками, які хором послали нам навздогін прокляття. — Я думаю, що це вбивство. — промовила вона.

— Ти думаєш?

— Так. — відповіла вона, і сконцентрувала увагу на дорозі.

Я не заважав їй. Величезна швидкість завжди нагадувала мені, що я смертний, особливо на дорогах Маямі. Що ж до «Справи про заїкання диспетчера», то ми з сержантом Ненсі Дрю дізнаємося про його суть дуже скоро, враховуючи таку швидкістю; та й трохи нетерпляче збудження завжди вітається.

За кілька хвилин Деб примудрилася без серйозних людських втрат промчати по естакаді біля