Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Дві поліцейські машини вже стояли перед будинком, а їх світлові маяки яскраво спалахували. Пара патрульних поліцейських розтягувала навколо місця злочину жовту пластикову стрічку, а коли ми вийшли з автомобіля, то побачили третього копа. Хлопець, згорбившись і закривши обличчя долонями, сидів на передньому сидінні патрульної машини. На відкритій веранді будинку поряд з ридаючою літньою дамою стояв четвертий коп. На саму веранду вели сходи, на яких і сиділа стара. Вона переривала ридання лише для того, щоб трохи виблювати. Десь поруч вила собака — одна й та сама нота все повторювалась і повторювалась.

Дебора промарширувала до найближчого патрульного. Це був щільний, темноволосий чоловік середніх років. Вираз його обличчя свідчив про те, що зараз він теж найбільше хотів би посидіти в машині, закривши обличчя долонями.

— Що тут у нас? — запитала Дебора, продемонструвавши свій значок.

Коп похитав головою, і, не подивившись на нас, випалив:

— Я туди більше не зайду, хай це навіть буде коштувати мені пенсії!

Він розвернувся і пішов до однієї з машин, розтягуючи на ходу жовту стрічку, немов та могла захистити його від того, що знаходилося в будинку.

Дебора подивилася в спину копа, а потім перевела погляд на мене. Зізнаюсь, я не міг сказати їй нічого корисного чи розумного, і ми мовчали, дивлячись один на одного. Стрічка шаруділа через вітер, а собака продовжувала вити в якомусь моторошному йодлі, що жодним чином не могло посилити моєї любові до собачого роду. Дебра похитала головою.

— Хтось повинен заткнути пащу цій псині. — оголосила вона і пірнула під жовту стрічку, після чого рушила до будинку.

Я рушив слідом. Через кілька кроків я зрозумів, що собаче виття ставало ближчим; вона була в будинку, мабуть, це був домашній улюбленець жертви. Тварини дуже часто кепсько реагують на смерть господаря.

Ми затрималися біля сходів і Деб подивилася на ідентифікаційний значок копа, і промовила:

— Коронел, ця дама — свідок?

— Так, — не підводячи очей, відповів поліцейський. — Це місіс Медіна. Вона повідомила в поліцію.

Літня жінка нахилилася і її знудило.

Деб насупилась.

— А що з псом? — спитала вона патрульного.

Коронел видав якийсь гавкаючий звук — щось середнє між сміхом і відрижкою, але він так і не відповів, і не подивився на нас.

Я думаю, що для Дебри цього було вже достатньо, і я не міг її винити.

— Що на біса тут відбувається? — гаркнула вона.

Коронел нарешті підняв голову і подивився на нас. На його обличчі не було жодного виразу.

— Самі подивіться. — сказав він, і знову відвернувся.

Дебора хотіла було щось сказати, але передумала. Замість цього вона поглянула на мене і знизала плечима.

— Що ж, ми дійсно подивимось. — промовив я, сподіваючись, що нічим не видав своєї нетерплячки.

По-правді, мені дуже хотілося подивитися на те, що викликало у загартованих копів Маямі таку незвичайну реакцію. Сержант Доукс міг перешкодити мені робити свої справи самостійно, але він не міг позбавити мене можливості насолоджуватися творчістю інших. Зрештою, це була моя робота, а хіба ми не маємо насолоджуватися своєю роботою?

Дебра ж, навпаки, продемонструвала невластиву для неї нерішучість. Вона обернулася і подивилася на машину, в якій все ще сидів коп, сховавши обличчя в долонях. Потім Деб перевела погляд на Коронела і літню жінку, опісля на вхідні двері маленького будинку. Вона набрала повні груди повітря, важко видихнула і промовила:

— Добре. Підемо поглянемо. — але Деб не зрушила з місця, і я, прослизнувши повз неї, поштовхом відчинив двері.

У головній кімнаті будинку панував морок — жалюзі були опущеними, а штори запнутими. Там стояло лише одне крісло, яке, судячи з його вигляду, було придбано у якогось лахмітника. На кріслі був чохол — такий брудний, що зрозуміти його первісний колір було неможливо. Крісло знаходилося перед складеним фанерним столом із стоячим на ньому маленьким телевізором. Більше в кімнаті нічого не було. З-під дверей на протилежній від входу стіні пробивалася смужка світла і доносилося виття собаки, тож я попрямував в глибину будинку.

Тварини мене не люблять, і це доводить, що вони набагато розумніші, ніж ми думаємо. Вони, схоже, відчувають, що я собою представляю, і висловлюють своє несхвалення з цього приводу. Часом це робиться в демонстративній формі. Тому я не дуже жадав побачення із собакою, настрій якої уже був зіпсованим. Але я все ж обережно ступив через поріг, вимовивши із надією в голосі:

— Хороша собачка!..

Судячи з виття, мені судилося зустрітися не із хорошою собачкою, а з собацюрою, мозок якого зрушився під впливом сказу. Але я завжди намагався робити хорошу міну при поганій грі, будь це навіть рандеву з одним із наших чотириногих друзів. Тож я наблизився до дверей, зобразивши на обличчі нескінченну доброту і безмежну любов до всього тваринного світу. Швидше за все, за дверима знаходилась кухня.

Торкнувшись дверей, що відкривалися в обидві сторони, я відчув легку та трохи тривожну вібрацію Темного Мандрівника, і зупинився. В чому справа? — поцікавився я, але відповіді не отримав. Я закрив очі на секунду, але сторінка залишилася чистою: переді мною не з'явилося жодного таємного послання. Я знизав плечима, штовхнув двері і увійшов до кухні.

Верхню половину кухні покривала давно вицвівша і неабияк засалена жовта фарба, а нижню прикрашала біла кахельна плитка із синіми смугами. У кутку стояв невеликий холодильник, а на кухонній стійці була кухонна плита. Пальмовий жук, промчавши по стійці, пірнув за холодильник. Єдине вікно кухні було забито фанерою, і приміщення висвітлювала електрична лампочка без абажура, що звисала зі стелі.

Під лампочкою стояв великий важкий дерев'яний стіл старовинної роботи. Ніжки столу мали квадратний перетин, а стільниця була обробленою фаянсом. На стіні висіло величезне дзеркало під кутом, що дозволяло бачити все, що лежало на столі. І у цьому відображенні можна було побачити, що посередині столу лежало, ем...

Що ж. Я припускаю, що воно розпочало своє життя як людське створіння, цілком можливо чоловічої статі і мало південноамериканське походження. У тому стані, в якому він перебував,